Це було двічі

74

Електричний контакт: під ногами спалахнули лампи. Ляда вмикала їх автоматично. Він спустився драбиною на десяток щаблів і опинився в напівкруглому тунелі зі стінами з плескатих камінців, покладених один на одного. Штучна печера, яку вирили під лісом. Габрієль нічого не знав про ці краї, але чув розповіді про євреїв, що повтікали чи поховалися в польських Карпатах під час Другої світової війни. Може, тут був якийсь зв’язок, може й ні, але факт залишався фактом: у шале Анрі Хмельника було підземелля, і Габрієль згадав, яка постава була в підприємця на автопортреті, надто ж оті два вказівні пальці, що показували вниз. Щоб позначити для всіх свою таємницю.

Він рушив углиб, куди провадила низка ламп. Нагинався, щоб уникнути того клятого коріння, що звисало, прорісши крізь камінці. На стінах через рівномірні інтервали висіли рамки. Під склом біліли аркуші з фразами, написаними каліграфічним почерком — Габрієль ладен був закластися на власну голову, що то були Траскманові фрази. «Як пояснити картини мертвому зайцеві». «Хит­ро­мудре співіснування з диким койотом». «Гомогенна інфільтрація роялю з хвостом». Або: «Вагота і відносне переміщення нервометра в ортонормованому горизонті». Якби людське божевілля могло знайти вираз в одній фразі, то це могла б бути одна з них.

Ото так простуючи, він урешті знайшов Грааль: ліворуч у заглибленні була майстерня художника. Усе було ще на місці, в доброму стані. Пігменти у бляшанках, засохлі пензлі, десятки пробірок із багряно-чорним умістом, вишикуваних на дерев’яній підставці поруч із гуашшю. У Габрієля склалося враження, що в них була кров, коли нахилився і понюхав їх. Тут-таки була купа обрізаних нігтів, пучки темного волосся, згорнутого в клубочки, що скидалися на якихось чудернацьких павуків, і різні органічні рештки, щоправда, з тих, що не підлягають гниттю. Зиркнувши у куток, він побачив металевий ланцюг, міцно прикутий до скелі, поруч із гасовим каганцем.

Він присів, торкнувся до холодного металу й притулив долоню до вуст, щоб не закричати. Жулі утримували тут, під землею, її обличчя застигло на картині божевільного ката. Довго утримував її в ув’язненні Хмельник? Що пережила вона в цій неволі? Не було тут ні решток їжі, ні матраца, який свідчив би про тривале позбавлення свободи. Що вчинив він із нею та з іншими людьми, увічнивши їх на своїх полотнах?

Випроставшись, він мусив спертися на стіну, щоб не впасти. Уявляв він мерзенні речі, але не це. Хіба була якась надія в цьому темному, глибокому, ізольованому закуті, просякнутому таким божевіллям? Наче у світлі фотоспалаху, побачив він перед собою Матильдину матір, що благала його. «Телефонуйте мені о будь-якій порі. Якщо здобудете бодай якусь інформацію, якщо дізнаєтеся щось таке, що стосується моєї доньки, то я хочу, щоб ви сказали мені це. Не кидайте мене, гаразд? Благаю, вирвіть мене із цього пекла».

Пекло — воно було тут. У цьому підземеллі.

Габрієль повернувся в центральний коридор. Хід звузився, а потім знову поширшав, наче стравохід. У глибині, цього разу праворуч, на нього чекала остання печера. Він увійшов туди і потрапив у щось на кшталт таємної ложі, що крилася в тій ніші. Чималий килим на долівці. На стінах покривала з червоного велюру, колір яких підкреслювала золотава облямівка. Посередині стояв круг­лий стіл із підсвічником із наполовину стопленими свічками. Довкола столу чотири фотелі, теж із велюру. І на нерівних стінах знову ж ті неврозумливі фрази в рамках. «Сибірська симфонія із пупом лімбу», «Спалені животи вампірів та інші обряди анігіляції», «Лінькувате бурмотіння мертвої ялинової гілки».

Габрієль задихався, він уже не відчував холоднечі. Поруч із портативними обігрівачами стояв засклений креденс із кришталевими келихами та пляшками з міцними напоями бурштинової барви — коньяком, на якому навіть роки витримки не були вказані,— і книжкова шафа з коштовного дерева, де на полицях видно було десятків п’ять томів.

Він хутко погортав їх, здебільшого то була іконографія картин славетних художників. Там були тільки криваві сцени, каліцтва, убивства. Смерть поміщалася у центр релігійного епізоду, поля бою, темної, закуреної вулиці. «Задушена жінка» Поля Сезанна. Відтята голова на лірі в «Орфеї» Густава Моро. Лежачі тіла, розтрощені молотом велетня у творінні Анрі Каміля Данже. Габрієль брав, розгортав, перекидав різні книжки. Роден, Делакруа, Дега, Мунк, Беклінскі й багато інших. Художники, скульптори, письменники, що в певну мить свого життя охоплені були змалюванням крайнього, забороненого вчинку, яке вони лишили нащадкам,— убивства.

Він гортав і гортав. Робота Френсіса Бекона була тільки чистим насильством, картини Вінсента Ван Гога виявом запаморочливого падіння в самодеструкцію. Божевільні, прокляті мистці, що творили свої шедеври на краю прірви, то зцілені, то хворі від мистецтва, яке було і рятівним, і спустошливим. Габрієль подумав про Траск­манів дім. Про всю ту маячню. Він відхилився і взяв альбом Девіда Бові, що стояв біля «Злочину і кари» та «З холодним серцем» Трумена Капоте. «1. Outside» 1995 року. Він згадав, що співак казав про вбивство і мистецтво. Одне на службі в другого.

Убивство, мистецтво… На полицях стояв плід цієї неймовірної спілки. Габрієль підійшов до столу, поторкав фотелі, помітив вичовгану тканину на сидінні. Ніякого сумніву: їх було четверо, вони збиралися тут, у глибокій таємниці темного польського пралісу. Чотири чудовиська, що смакували дорогі напої, оточені книжками, де йшло­ся про жахіття, теплом переносних обігрівачів, а їхні жертви були ув’язнені поруч, скніючи у холоді й пітьмі.

Мистецтво і вбивство… Ті слова знай танцювали в Габ­рієлевій голові. Він думав про Траскмана, про Гаека, бачив, як вони сидять перед ним, діляться своїми секретами, своїми нав’язливими ідеями, здобиччю.

Якийсь загорнутий у темну тканину предмет лежав праворуч від канделябра. Габрієль розгорнув його і побачив збільшену версію кулона Жулі — книжку з олова і латуні в натуральну величину. Вона була страшенно важка. Струснувши її, Габрієль дістав таке враження, наче всередині щось є. Він уважно оглянув її. Згадав приблизно про ті маніпуляції, які здійснював Поль, щоб відкрити кулон. Натиснути приховану кнопку… Ага, треба перевернути книжку — і натиснути виступ на горішній частині ліворуч. Клац. Смикнути за інший виступ. Після кількох спроб він здійснив усі дії. Лишилося тільки натиснути на коло в центрі орнаменту, на зворотному боці палітурки.

Палітурка відкрилася, наче вітаючи його. У схованці лежала ще одна книжка, маленька, зі світло-брунатною палітуркою, не більша від записника, на ній був викарбуваний ксифопаг, такий самий, як на дверях у Траскмана. Золотавою тушшю на ній була назва:

ТАЄМНЕ ТОВАРИСТВО «КСИФОПАГ»

Габрієль дістав ту книжечку і оглянув, почуваючи, як стискається у нього в горлі, наче він тримав у руках отруй­ний предмет, на якому лежало прокляття і який готував щонайгірші відкриття. У книжечці було сторінок п’ят­десят рукопису, виконаного прегарним чітким почерком. Почерком Калеба Траскмана.

Він почав читати.