Це було двічі

18

Незабаром «мерседес» заскакав на протилежному боці долини. Між соснами дзюркотіли водоспади, дорога перетворилась на ледве помітну асфальтовану стежку, що пнулася на гору. Габрієль увімкнув фари. Вони поринули в хмару, що клубочилася більше, ніж за п’ятсот мет­рів над містом.

Указівники, що сповіщали про близькість до гідроелектростанції, давно вже пропали. Треба було добре знати цей куток, щоб вчасно з’їхати із цієї вузької дороги і звернути на майже непомітний проїзд у напрямку лісу. Габрієль остерігався коріння, яке повиступало на старій дорозі, попіднімавши асфальтове покриття. Соленна казала, що роботу з демонтажу розпочала 2009 року електроенергетична компанія Франції, яка збиралася побудувати нову модерну станцію. Гідроелектростанцію на озері Міруар спорудили 1936 року, вона була одною з перших станцій у Франції, що передавали енергію помпуванням. За пів року, посеред зими, роботи з демонтування були припинені й уже ніколи не відновилися. Ніхто не знав чому.

Озеро Міруар з’явилося за поворотом. Свою назву здобуло воно завдяки дзеркальній поверхні води, в якій відбивалися схили гранітного цирку, який облямовував його, прегарного скупчення бескидів різної барви, від темно-сірої до молочно-білої. Якщо були пречудові погодні умови,— сонце, відсутність вітру,— то, підходячи до берегів, здавалося, ніби падаєш у бездонну прірву, яку викопали в горі.

Та сьогодні воно видавалося лиш темною раною, що була оповита імлою. Проїхавши ще кілометр, Габрієль зупинився на стоянці позаду споруди з високим фасадом, із багатьма вікнами і обшитим по кутах металом. Вентиляцію, підпори і електричні дроти всередині вже демонтували. Три величезні труби примусового закачування з внут­рішнього басейну так само стирчали зі скелі й зникали у бетонній стіні. За вісімдесят метрів вище вгадувалася заслінка, що мала перекривати кам’яний жолоб. Габрієль пригадав: коли станція діяла, бурхливі води Чорного озера, що було розташоване вище, спускали по цих трубах, що приводило в рух одночасно чотири турбіни гідроелектростанції і забезпечувало електрикою частину містечка.

— Ось де це відбувається,— заявила Соленна.

Вона нічого не хотіла йому казати, воліла лишити сюрприз. Свого часу очільники об’єкта повісили замок на металеві двері головного блока, тепер той замок був давно збитий, мабуть, охочими дослідити покинуті споруди.

Вони пройшли попід фронтоном, прикрашеним гравіюванням із зображенням рушійних сил озера Міруар. Порепані стіни прикрашала кольорова кераміка, якої ще не вкрали й не знищили. Далі вони поминули цехи з турбінами, що скидалися на величезних слимаків і були сполучені з масивними динамомашинами. В закутку крапала вода, і в глибині приміщення чутно було ритмічне «хлюп-хлюп». Будівля занепала, але ще дихала.

— Нічогісінько не видно,— сказала Соленна.— Треба було взяти лампу.

— Лампу конче взяти в лапу… адже зараз період чорної смерті.

— Dixit{6} чоловік, який втратив пам’ять. Та ще й римує.

Соленна ввімкнула ліхтарик у своєму телефоні. Наприкінці коридора вони почали підійматися крученими сходами з іржавими і погнутими сходинками. Габрієль уявив, як тяжко тут працювати, надто ж узимку, під шалене бурхання води, на самоті й холоднечі, що пронизує тебе до кісток. Коли вони звернули у горішній зал, в обличчя їм ударив холодний струмінь. Соленна завищала, притуливши долоні до обличчя. Габрієль зігнувся, у горлянці в нього палало.

Сльозогінний газ.

Гупання по металу на сходах: щось бігло сходинками. Випльовуючи нутрощі, Габрієль учепився за одвірок. У голові пульсувало, в очах наче металева тирса позастрягала, та це не завадило побачити внизу людину в глибоко напнутому каптурі. Він обернувся до Соленни, що стояла навколішки. З рота в неї текла слина.

Насилу шкандибаючи, він із харчанням почав спускатися вниз. Із кожним ковтком повітря йому здавалося, ніби він ковтає жменю цвяхів. Кожен крок металевими сходинками гостро шпигав у барабанні перетинки.

Нарешті свіже повітря… Несамохіть посилюючи біль, Габрієль широко розплющив очі. Силует швидкою ходою огинав озеро, і його вже насилу видно було в імлі. Він побіг, лють долала його біль. Але серце немовби вибухнуло у грудях. Пробігши сто метрів, він почав задихатися і зігнувся, спершись долонями на коліна. За хвилю в лісі пролунав гуркіт автомобільного мотора, який незабаром подаленів.

Габрієль постояв, оговтуючись і спльовуючи, щоб по­збутися хімічного присмаку в роті, потім зайшов досе­редини. Звів баранячий комір своєї куртки і підтягнув до горла блискавку. Соленна сиділа в кутку, з очей у неї бігли сльози. Присівши перед нею, Габрієль оглянув ушко­дження: очі були схожі на дві тенісні кульки.

— Не чіпай очей, особливо не три. Ти щось бачила? Може, обличчя?

— Нічого… А ти?

— Небагато. Кашне, каптур, рукавички… Це чоловік, нема сумніву. Мабуть, заховав своє авто коло того місця, повз яке ми їхали.

Він випростався, насилу усвідомлюючи, що ж допіру відбулося. Усе сталося так стрімко.

— Що ми тут робимо, Соленно?

Сіпаючи лицем, вона тицьнула пальцем у нескінченну перспективу зали.

— Там, на стіні…