Це було двічі

38

Краплини мряки сідали на їхньому вбранні, мов перлини. Габрієль швидко обігнав Поля. Він широко роззявив рота, вдихаючи чисте повітря; хоч серце вискакувало з грудей, він цього разу не припиняв погоні. Той негідник-утікач напав на них у будівлі гідроелектростанції. Він знав, де була Жулі, може, навіть завдав їй лиха. Він був єдиним шансом дізнатися долю його доньки. Краще здохнути, а таки не дати йому втекти.

Ескіме петляв між стовбурами модрин, наче в слаломі. Габрієль плигав, відштовхувався від дерев долонею, спотикався на відчахнутих гілляках. Раптом в око йому впало темно-синє плесо озера, справжнісіньке око, відкрите у небуття. Постать, яку він переслідував, звернула праворуч і побігла гальковим схилом, який дав їй змогу вибігти на берег, де було повно великих сірих камінців. Обернувшись, Ескіме побачив, що переслідувачі вже наздогнали його і біжать вершиною кручі, не спускаючись до берега. Він був у пастці. Був тільки один вихід. Він побіг далі, огинаючи озеро.

Цієї миті Габрієль збагнув: утікач біжить до дамби. Поль відстав, горлаючи якісь незрозумілі фрази, та стугоніння крові у скронях і тупіт, що відлунював у вухах, перекривали галас. Він рухався невеликими болісними кроками, потім теж побіг камінцями, що посипалися під його ногами. Упав, звівся і, попри біль у м’язах, знову побіг.

За п’ятдесят метрів попереду втікач почав підійматися короткою металевою драбиною. Навколішки, а потім звівшись, він дістався до смужки завширшки сантимет­рів із десять і пішов по ній, розставивши руки і заточую­чись, мов незграбний сновида.

Бетонна доріжка між життям і смертю.

Перекладини драбини були холодні, мов крига. Опинившись нагорі, Габрієль випростався, махаючи руками в повітрі, щоб зберегти рівновагу. Нога поперед ноги. Праворуч — порожнеча. Унизу — три крихітні труби зливу, скеровані до гідроелектростанції.

Ескіме поволі озирнувся, його обличчя було спотворене жахом. Ледве десяток метрів тепер поділяв двох чоловіків.

— Стій! — загорлав він.— Не рухайся, а то я стрибну вниз!

Габрієль відступив, затамувавши подих. Краєвид неначе зібгався в гармошку — наслідок запаморочення. Ескіме вже не міг тікати, тому що дамба впиралася у крутий схил гори. Поль нарешті вибіг на берег озера, він ледве дихав. Зупинився оддалік від тієї драбини, щоб тримати Ескіме в полі зору.

— Ми одійдемо, гаразд? Все… Все, що захочеш. Але… не роби дурниць, Давиде.

Він подав знак Габрієлеві, й той, насилу тримаючись на хитких ногах, спустився вниз і став поруч із Полем. Жандарм пхнув його назад. Ескіме охопила паніка. Він ризиковано похитнувся.

— Я не хочу до в’язниці.

Він плакав. Навіть із того місця, де стояв, Поль бачив, що Давид тремтить.

— Ти не підеш… до в’язниці,— звівши дух, гукнув жандарм.— Ми… знайдемо вирішення, гаразд?

— Яке вирішення? Просто відпустите мене?

— А чом би й ні? Трохи… написів на стінах, сторінки з романів… надіслані поштою. Що тут поганого? Подумай про Луїзу. Про мою доньку.

Ескіме похитав головою.

— Наплювати мені на твою доньку.

Він глянув на Габрієля.

— Мені шкода. Я не на тебе мав зуба.

Коли він, зігнувши ноги в колінах і простягнувши руки вперед, похилився в порожнечу, Габрієль заволав у відчаї:

— Скажи, де вона, благаю! Скажи, де моя дочка! Я вже дванадцять років шукаю її! Де її тіло?

Давид не дивився на нього, може, навіть і не чув. Перехрестився і нахилився вперед. Габрієль закричав, і той крик змішався з воланням Ескіме, їх підхопило відлуння, а потім над горою запанувало безгоміння. Поль виліз драбиною і зиркнув униз.

Давид Ескіме був уже розтерзаним тілом, яке впало зі скелі до підніжжя бескиду, за кілька метрів біля станції.