Це було двічі

60

Порухом, який виконувався, либонь, тисячу разів, вона пересіла на платформу, причеплену до зубчастої рейки, і натиснула кнопку підіймача. Габрієль пішов східцями з коштовного дерева.

— Анрі був не тільки художником. Був він великим підприємцем, із дипломом, спеціалізувався на хімічній промисловості. Зробивши кар’єру в інженерній справі, він почав скуповувати підприємства, які зазнавали труднощів, і ставив їх на ноги, а потім перепродував. Отак він заробив маєток. У нього було все: гроші, влада, вплив. Постійно мандрував закутками Європи або відвідував у справах клуби любителів сигар. Решту часу він збував у музеях, у мистецьких колах, скільки йому хотілося.

З одного боку, бізнес, із другого — творчість. Два обличчя того самого чоловіка. Габрієль подумав про Траск­манового ксифопага. Вдова сумно зиркнула на нього.

— Він там, а я тут… Поза усіма сферами його знань. Вдаючи незнання, коли він повертався посеред ночі з якоїсь вечірки або з готелю, де, звісно, бував у гарному товаристві, щоб замкнутися нагорі й ліпше малювати свої жахіття, а не збувати час із дружиною…

Вона всміхнулася.

— Ці великі оселі дуже практичні. Тут можна жити цілими тижнями й не бачити одне одного. Не кохатися. Навіть не спати разом. І єдина причина того, що він не розлучався, це бажання зберегти свою імперію.

Габрієль звів погляд. Напроти, між двома поверхами, на нього дивився Анрі Хмельник, увічнений на полотні у три чверті, в розкішній хутряній шубі. Він стояв із правого боку шале, оточеного засніженими деревами. Його кулаки були притиснуті один до одного, вказівні пальці витягнуті й показували вниз. На обличчі в нього був холодний вираз хижака, що готовий напасти, нижня губа трохи закопилена. Самісінька пиха і зверхність.

— Він дуже полюбляв милуватися собою,— зазначила вдова.— Цим шале він теж володів. Загублене десь у Бещадах, польських Карпатах, він їздив туди кілька разів за рік полювати на вовків. Щоб не забувати свого походження, адже батьки його були з Кракова. Звичайно, я вже давно не брала участі у тих мандрівках. Для каліки подорожувати літаком, а тоді добиватися до гірського шале…

Вона завмерла, поринувши у прірви свого минулого.

— Треба б позбутися цього портрета, та ніяк не зважуся. Наче… наче його очі забороняють.

Габрієль довго розглядав портрет. Цей покидьок пішов, забравши з собою всі таємниці, й навіть не постраждав. Урешті вони дісталися нагору. Там було ще одне крісло на коліщатах. Платформа зупинилася якраз навпроти нього, тож удова без труднощів пересіла. Поставила ноги одну коло одної і почала орудувати важелем, щоб рушити з місця.

Анфілада кімнат, покої, ванні приміщення. Наприкінці коридору були замкнені двері.

— Майстерня — то було його лігво. Як я вже вам казала, він замикав двері кожного разу, як його не було вдома. Але у мене був запасний ключ. Часом я бувала тут і думала собі, що ж негаразд із його головою.

Вона показала на захаращений куток, де панував рейвах. Побитий посуд, відкриті бляшанки з-під фарби, сухі пігменти на палітрах, тюбики гуаші зі змішаними кольорами, купи паперів і світлин, подертих, поплямованих, пожмаканих. На столах брудні флакони, бідони з хімічними реактивами. Вбога запилена комора з низькою стелею, цілковита протилежність дешевій розкоші оселі.

Габрієль мусив визнати: Гаека не міг доправити сюди Жулі та Матильду, щоб намалювати їх. Він зробив це деінде.

— Ви торкалися тут чого-небудь? — запитав він.

— Ні. Нічого. Гадаю, Анрі потрібен був цей безлад, це спотворення перспективи, щоб творити, як Джакометті у скульптурі. Коли він помер, я зібрала всі полотна, які тут були, щоб продати разом із рештою. Хотіла якомога швидше позбутися їх.

Вона тицьнула пальцем, показуючи в куток.

— Ваша картина була там, серед усього того залізяччя. Вочевидь, він почував особливу прихильність до неї, тому що зберіг, тоді як…— Вона дивилася на Габрієля, взявшись обома руками за шаль.— Я хочу вам сказати, що було чимало інших картин з обличчями. Жінок, чоловіків з обдертою шкірою, з гнійним тілом, усі в цих страшних інсценізаціях. І цей колір, ця зерниста червона барва… Ті обличчя дивилися на вас із жахливим або нажаханим виглядом… «Обличчя жаху» називала я їх. Я бачила ці полотна, коли потайці заходила сюди. А коли поверталася згодом, декотрих уже не було. Але оця з вашою донькою ніколи не зникала.

— А що сталося з іншими?

— Гадаю, він їх роздавав.

— Скільки він роздав? Скільки облич?

— Хтозна. Два десятки? Знаєте, за кілька днів після останніх ваших відвідин дещо сталося… Мене так стривожив ваш візит і те, що ви мені розповіли! Я не могла заснути. Мені треба було поспілкуватися з декотрими своїми друзями з бридж-клубу в Брюсселі. Я ніколи не казала їм про мальовидла мого чоловіка. Одна з них розповіла, що бачила таку картину в своєї знайомої.

У Габрієля кров похолола.

— Водій повіз мене туди якось пополудні в жовтні. Картина висіла в кабінеті її чоловіка, багатого підприємця… То справді була робота Анрі. Обличчя молодого хлопця. То було… разюче. Дружина сказала, що вона в них давно, а звідки взялася — не пам’ятає.

— Той чоловік ще живий?

— Авжеж.

— Можете дати його адресу?

— Це за тридцять кілометрів звідси, я дам, коли ми спустимося вниз. Гадаєте… тут теж та історія з кров’ю?

— Можливо.

Вона зіщулилася, наче павук, до якого піднесли полум’я сірника. Їй було не лише холодно. Їй було страшно. Її лякала людина, що була її чоловіком.

— Одне слово, з приводу вашої картини незадовго після антиквара до мене приходила жінка. Химерна така. Вся в татуюваннях, молода, зі східним акцентом… Я спершу подумала, що вона полька, але виявилося, що росіянка. Вони не вимовляють «р», як ми.

Габрієль затамував подих, завмерши у напівтемряві кімнати. Ванда…

— Дізнавшись про смерть Анрі, вона хотіла довідатися, чи лишилися у мене картини з обличчями, пояснюючи це тим, що у неї є друг, який ладен добре заплатити, придбавши одну чи дві. Я сказала, що якби вона прийшла на тиждень раніше, то застала б останню. Я побачила, як скривилося її обличчя, коли вона почула, що в мене немає ніякої інформації про покупця. Вона лишила своє ім’я і номер телефону, щоб я сповістила їй, коли той чоловік прийде купити ще щось. Її звали Ванда чи якось так…

— Ванда Гершвіц,— пробурмотів крізь зуби Габрієль.

— Ага… А ви прийшли через чотири роки після всіх, із тією картиною під пахвою, яку вона тоді шукала. Я все вам розповіла, точнісінько як іще тоді. Ви попросили номер телефону тієї Ванди. І, гадаю, так само попросите й зараз. Я зберегла його в записнику на першому поверсі.

Вона зітхнула.

— Тепер ви бачите, що поставили мені всі запитання… наче цикл знову повторився. Хіба що три місяці тому не казали про кров… Про те, що мій чоловік міг бути причетний до мерзенного діла. Усі ці обличчя… І його безмежна зачарованість смертю… О боже, що ж воно все означає?

Усе прояснилося в Габрієлевій голові. Коли він улітку знайшов цю картину в антиквара, вона привела його в цей дім. А звідси дістався і до Ванди. Неважко уявити, в якій напрузі він був, коли Сімона Хмельник згадала цю Гершвіц: нарешті через дванадцять років він натрапив на слід тієї, що зупинилася під фальшивим прізвищем у готелі «Бескид». Вона мала стати об’єктом усієї його снаги, його люті: змусити її заговорити означало віднайти Жулі.

Тоді він змінив свій вигляд, своє ім’я та прізвище і проник у її світ. Він волів безпосередньо сам іти цим слідом, ніж покладатися на поліційне розслідування у його законному і належному вигляді, що було б довго і нудно, та й в будь-якому разі він не брав би у ньому участі. Йому хотілося зберегти контроль.

Вдова занотувала номер телефону на аркуші паперу. Відірвала клапоть і віддала Габрієлеві.

— Цей мій номер. Я хочу, щоб ви зателефонували мені, якщо… як дізнаєтеся про щось.

Габрієль кивнув і сховав папірець до кишені. З дозволу господині він обшукав робітню — цього він напевно не зробив першого разу, адже був зайнятий Вандою. Може, десь була ще одна картина? Він попереставляв бляшанки, барильця, пожмакав газети.

— Оті обличчя,— спитався він,— ваш чоловік цілком писав тут? Хочу сказати, ви бачили, як він починав їх і закінчував у цьому місці?

— Я вже й не знаю. Не пригадую. Коли я заходила до цієї майстерні, то мені здавалося, наче обличчя завжди були закінчені або майже закінчені, на мольберті. А… де він повинен був їх писати?

Габрієль більш нічого не казав. Знав, що треба сповістити про все Полеві, що той поінформує суддю, що й сам зв’яжеться з бельгійським правосуддям. Ціла купа формальностей, а віддаль і різні правові системи не сприятимуть швидкому залагодженню процедур. Тим-то, перш ніж стати простим глядачем, Габрієль вирішив, що він може рухатися вперед самостійно. Вдова дасть йому Вандин номер, а головне — адресу того чоловіка, що має один з витворів Арвеля Гаека.

Уже хотів було припинити нишпорення, аж, перевер­таю­чи залізяччя, побачив назву, викарбувану на квад­рат­ній металевій табличці завбільшки з двадцять на двадцять сантиметрів, і та назва прозвучала тривожним покликом у його свідомості.

«Содбен».

Табличка була серед іншого брухту. Вона була іржава, вся в дірках, бозна-якої давності, заляпана фарбою, але щось йому нагадувала. Він зосередився, та не зміг нагадати, де вже траплялося йому та слово.

— Що це таке? — запитав він, обернувшись до вдови.

І простягнув їй табличку. Їхні руки зустрілися. Шкіра її була холодна.

— Содбен… Об’єкт для складання хімічної продукції, мій чоловік перекупив його і намагався налагодити. Він придбав землю і склади на початку 2000-х років. Але об’єкт уже давно не діяв, він був нерентабельний. Співробітників давно звільнили, може, років із десять тому, були навіть статті у пресі про це, як я пригадую. Зараз там усе занедбане, хтозна, чи він щось там перепродав. Його справи для мене були надто складні, адвокати й управителі цим переймалися.

Перед Габрієлем раптом постав записник Жулі, де вона гралася разом із Траскманом, його кляті аркуші. Письменник занотував слово «Содбен» як спосіб позбутися тіла.

Його пронизав холодний струмінь, і з глибини єства вдарила енергія, що тримала його при житті. У робітні бельгійського маляра цілком несподівано виринула примара письменника.

— Ваш чоловік знав такого собі Калеба Траскмана? Це французький автор детективів.

— Анрі крутився поміж людьми, поміж дуже багатьма людьми, зокрема в мистецькому і літературному середовищах. Звичайно, водився з письменниками. Але цього я не знаю. Кажу ж, цей бік його життя був для мене не доступний.

Габрієлева голова запалала. Траскман, Хмельник і, мож­­ливо, інші були коліщатами механізму, що його функціо­нування було ще не зрозуміле. Який тут був зв’язок? Як поєднувалися ці трибки? Він глянув на золотисті літери на табличці, яку вдова допіру поклала на стіл.

— Де розташований той Содбен?

— У полях, коло Мона, на кордоні з Францією. Але, знаєте, там нічого нема, тільки поля і занедбані будівлі. Такої сумної і відлюдної місцини ще пошукати.

Сімоні Хмельник раптом здалося, ніби перед нею постала звірюка, яка втекла із зоопарку. Габрієль Москато зробився тигром, що мало не кинувся на неї, випустивши пазурі, як тоді, коли вони вперше зустрілися. Величезний самець, що розшукує своє дитинча.

— Так отож.