Це було двічі

Заувага автора

Любий читачу,

тут ви знайдете копії оригінальних сторінок кінця «Незавершеного рукопису», що були написані Калебом Траск­маном, їх знайшов Поль у хатині Давида Ескіме. Побачите літери, обведені рукою Ескіме на передостанній сторінці, виявите, звичайно, кілька помилок чи недоречностей, адже це рукопис, який ніколи не редагувався і не видавався.

Якщо ви не читали «Незавершеного рукопису», то я дуже раджу вам зробити це, перш ніж ознайомитися з оригінальним фіналом. Певна річ, цей фінал розкриває чималу частку ключових елементів історії, і якщо ви ді­знаєтеся все це перед тим, як поринете в останній роман Калеба Траскмана, то зіпсуєте собі читання.

Зате коли дочитаєте «Незавершений рукопис», матимете на вибір два фінали: жорсткий, позбавлений дво­значності, написаний справжнім автором, і більш невизначений, але не менш блискучий, що його запропонував Жан-Люк Траскман. Обирати вам. Біле або чорне…

Леана лежала біля його ніг. Він щосили вгатив її по потилиці поліном, коли вона вкладала речі у багажник. Крові не було, й вона ще дихала.

Тепер їх огортала тиша підземелля, яку пору­шував тільки його тяжкий подих і свист вітру, що вдирався крізь відчинені двері гаража. Перше, про що він подумав — треба покласти поліно на місце.

Не поспішати. Обдумати кожен порух. Ті, кого пійма­ла поліція, завжди у поспіху пропускали якусь деталь. Передовсім мобільник. Він пошукав у кишенях Леаниної куртки, дістав телефон і поклав його на пасажирському сидінні. Потім підняв безживне тіло і вкинув його у багажник.

Узявши багаж, він спокійно піднявся нагору і поскладав її речі на місце, у шафи. Валізу на коліщатах закотив у куток: ніщо не повинно свідчити, що Леана збиралася покинути місто.

Крізь вікно він довго дивився на чорну пащу бухти Оті. Останнім часом піщини клинили той невблаганний механізм, який він уже давно запустив. Якщо й далі так буде, то він геть вийде з ладу. У нього не було вибору. ­Леана знайшла дочку Джордано, а потім і Mistik. Вона стежила за Моріарті й дуже небезпечно наблизилася до нього. У неї були серйозні підозри. Він помітив, як вона поводилася пополудні, як тестувала його амнезію, її дедалі підозріливіші погляди. Він бачив, який хаос був у неї в голові, коли вона питала себе подумки — ­перед нею її чоловік чи «хтось інший». Могла урешті розгадати той лабіринт і виявити, що спала з чоловіком, якого переслідувала. Або ж здалася б і розповіла поліції правду про жахливу долю, яку вони уготували Джордано.

В обох випадках глухий кут.

Давид Жорлен спустився вниз і попрямував до столу у вітальні. Глянув на світлину, де був «хтось інший», якого неможливо було впізнати, він був у сутінках, дивився, як його батько поринає в трясовину, благаючи його простити. Але прощення не було. Не було б його ніколи, і якби Моріарті міг змусити його страждати ще дужче, то зробив би це. Батько, мати, брат-близнюк — усі нарешті загинули. Кінець. Він, байстрюк, якого покинули на смітнику, людина, якої не існувало, Моріарті, якого всі цькували, вижив і переміг.

Давид замкнув двері на ключ, завісив вікна і налив собі віскі, щоб збадьоритися. Невдовзі він стане єдиним власником цієї розкішної віл­ли. Успадкує маєток своєї «дружини» і до кінця життя володітиме її авторськими правами. Не буде вже змін ідентичності цього разу. Ніяких нових перетворень. Він буде тут.

Він зробив добрячий ковток і подумав. Звісно, ця історія з відео, знятим під час того, як тонув його біологічний батько, була проблемою, але Клод Морган і сам поспішив. Полісмени Поліціянти не матимуть іншого вибору, як погодитися з тим, що він сам утопився. Рудий поліціянт неодмінно повернеться до своїх обов’язків. Давид вчасно подбає про нього.

Завдяки вказівкам, які він залишав цілими тижнями, перш ніж перебратися до Берка, гренобль­ські поліціянти нишпорки мали дістатися до віденського будинку. Знайти спалене тіло Жуліана, яке неможливо впізнати і яке вони взяли б за його труп завдяки ДНК. Можливо, близнюки не мали однакових відбитків пальців, але генетичний код у них однаковий. Наука остаточно поховала б Давида Жорлена, вважаючи, що отримала правильну відповідь. За ним у могилу лягли б і Моріарті й Ален Томас…

Він поставив порожню склянку на стіл. До останнього часу план розвивався бездоганно. Він навіть зумів без особливих проблем позбутися тіла Джордано. Попри те, що в поліції були неабиякі можливості, попри їхні аналізи, бази даних, Давид усіх їх цілком пошив у дурні. Дельп’єр був мерт­вий. Дженсон сидів у камері. З-поміж цих трьох друзяк, які через роки утворили їхній клан, цих трьох чоловіків із юності, що безслідно пропала, із цього минулого, що розсипалося на крихти, тільки він вижив.

Поліціянти вважали його мертвим, та й усі так вважали, але він жив. Як казав Бодлер, найбільша хитрість Диявола — переконати вас у тому, що його не існує.

Залишалося впоратися з останньою перешкодою — Леаною. Він мав план і щодо неї. У шахах завжди треба завдавати удару на випередження. Він тепло вдягнувся, не забув ні шапки, ні рукавичок. Пошукав в інтернеті інформацію про Етрета і невдовзі знайшов місцину для останнього акту. «Престиж», як кажуть фокусники. Знайшов коробку «Xanax» у ванній кімнаті романістки, виколупав три таблетки з блістера, решту поклав до кишені й спустився у підвал із пляшкою води і лійкою.

Задум був винятково по-дитячому простий: Леана не могла витерпіти звістки про смерть своєї доньки. Ковтнувши свої таблетки, вона подалася до Етрета, щоб кинутися з бескиду, як її героїня з «Незавершеного рукопису». Трагічний кінець, гідний авторки трилера.

Він відчинив багажник, узяв непорушне тіло, розвів щелепи і вкинув у рот пігулки. Потім налив води через лійку, міцно тримаючи голову. Леана гикнула, не прийшовши до тями. Він знав дозування, знав, що Леа­на призвичаїлася до цих пігулок. Потім токсикологічний аналіз підтвердить вживання цих ліків за кілька годин до останнього акту. Досить, щоб підштовхнути до самогубства. Але недостатньо, щоб бути не здатною керувати автомобілем. Наука знову діятиме як скалка у свідомості поліціянтів, скеровуючи їхні висновки. Виводячи їх на хибний шлях…

Він поклав Жуліанів «зіґ-зауер» у відділ для рукавичок. Вирушив у дорогу десь опівночі, ввімкнувши навігатор на Леаниному телефоні. Менш ніж за три години він буде в Етрета. Ні снігу, ні ожеледиці, метеопрогнози спокійні. Усе мало обійтися най щонайкраще.

Він прямував невеликими бічними дорогами і збільшив звук радіо, почувши, як загупало в багажнику. Леана кричала на ґвалт, але це недовго мало тривати: Жуліан перестав волати за кілька хвилин, коли Давид віз його з Берка до Відня.

Тепер у салоні звучав один із найславетніших хітів Майкла Джексона, «Трилер». Давид Жор­лен уважав разючою цю випадковість. Леана теж мала чути цю музику.

Випадковість… Він думав про неї більшу частину дороги. Дивно, як може мінятися доля. Це як гральна фішка. Число один — ти живеш. А шість — ти думаєш, що з тобою було б, наприклад, якби твій брат-близнюк перший виліз із черева твоєї негідниці-матері. Як ти ріс би, розвивався. Мав би ліпше життя, ніж Жуліан?

x x x

Давид стиснув пальці на кермі. Він і досі чув, як батько зізнається в усьому, коли він притулив йому пістолет до скроні. Давид хотів дізнатися, як він прийшов на світ, чому батьки по­збулися його, викинувши на смітник. Обливаючись сльозами, Клод розповів, що ніколи й не підозрював, що Жуліанова мати вагітна. Повернувся якось додому і застав страшну картину: дружина лежала долі непритомна з немовлям між ногами. Він відвіз її до лікарні. Дитина (Жуліан) вижила. Ніколи, геть ніколи не чув Клод про другу дитину, близнюка, якого викинули на смітник. Принаймні він не чув. (Непорозуміння.) Невже його дружина зуміла позбутися першої дитини, викинувши її на смітник, а Клод і не знав про це? Може, вона після повернення додому усвідомила, що зараз народиться друга дитина? Може, вирішила народити її, щоб так само і її позбутися? Для Давида це не мало значення. Клод був так само винен, як і мати. Втім, небагато зусиль треба було, щоб пхнути старого у затоку, де його підхопила течія. Часом краще померти, ніж жити з нестерпною правдою.

Звісно, це була випадковість, коли чотири роки тому його квартиру в Аннесі орендувала родина Морганів через сайт бронювання. Він мешкав тоді в жалюгідній хатині у Відні й дивився відео зі своїми квартирантами завдяки камерам, що були приховані у помешканні. Бачив, як Моргани оглядали житло. І на екрані побачив самого себе. Це приголомшило його.

Тоді він вирішив обшукати їхнє помешкання в Берку. Авжеж, у нього був брат-близнюк, чоловік, що мав прегарну доньку, пречудову віллу, одружений з письменницею. А він, дитина, яку всиновили, знайшовши на смітнику, хамелеон із численними личинами, закінчував свої вечори на сайті «Чорний Донжон», дедалі дужче занепадаючи, поринаючи у відчай і насолоджуючись стражданнями інших людей.

А справжній близнюк усього в житті досягнув… Ідентичний брат, який цілком надаватиметься для майбутнього перетворення, якщо складеться так, що його темні справи заведуть у глухий кут. І коли справді настала пора для зміни личини, він подався повернувся до помешкання Морганів, аби упевнитися, що ДНК така сама і в його брата. Знайшов волосини Жуліана Моргана і віддав їх на аналіз у лабораторію, яку відшукав у мережі. Не було сумніву, вони з Жуліаном були генетично ідентичні. Справжні однояйцеві близнята.

Дорога стрімко пішла вгору, ставши перед ним, немов асфальтова стіна, потім пірнула вниз, у прірву, де мерехтіли вдалині в пітьмі кволі вогники. Внизу лежало містечко Етрета, стиснуте серед вапнякових скель. На дорожньому панно був позначений вокзал, та Давид хотів, щоб його не бачили, коли він вертатиметься назад. Як настане пора, він сяде на потяг до Фекампа, що за п’ятнадцять кілометрів. Він мав намір дістатися залізниці дорогою попід скелями. Тоді долучиться до натовпу вранішніх робітників, спуститься до Абервіля і візьме таксі до околиць Берка. І дійде пішки берегом. Він витратив достатньо грошей, щоб не лишити по собі цифрових слідів. Що ж до мобільника, то він покинув його на нічному столику на віллі. Мовляв, коли Леана кинулася з бескиду, він спав.

Досконалий злочин існує, і він був його реж постановником.

Наближалася третя після півночі. У лобове скло віяв рвучкий вітер. На термометрі було мінус два. Леана в багажнику більше не ворушилася. Мабуть, зрозуміла, що відбувається. В голові усе стало на місця, сумніви переросли у певність: останні дні вона провела із чудовиськом, чоловіком із двома обличчями, кимось на кшталт мерзенного ксифопага, диявольського поріддя. Нею маніпулював, її спустошив той, хто всі ці роки тримав у неволі її доньку.

Він покотив вузькими безлюдними вуличками у напрямку моря і раптом опинився на дорозі, яку позначив собі перед від’їздом — вона вела до бескидів біля Етрета. З висоти відкривався широкий овид. Він погасив фари, перетнув бордюр, виїхав на ґрунтову дорогу, що призначалася для прогулянок пішки, проїхав триста метрів, поки упевнився, що його геть не видно і ніхто його не застукає на гарячому. Звернув із того шляху і дуже обережно поїхав по траві, адже то був схил. Він помістив поставив автомобіль передом до моря і натиснув на кнопку ручного гальма, ліворуч від бортової панелі. Був за кілька метрів від безодні, яка лежала під кручею. Необережний порух — і полетиш униз.

Трохи постояв у пітьмі, глибоко вдихаючи повітря. Скоро все закінчиться. Поклав блістер «Xanax» і Леанин телефон на пасажирське сидіння. Узяв пістолет, надів рукавички і шапку. Нічого не забув?

Удень цю місцину, мабуть, відвідували любителі прогулянок, причому навіть узимку. Цілком можливо, що за кільканадцять годин під бескидом стане чийсь автомобіль. Давид зачекає після повернення, перш ніж забити на сполох. Скаже, що прокинувся сам, у голові був рейвах, бо напередодні добряче хильнув, побачив, що автомобіля нема, і з дружиною зв’язатися не зміг. То Леана поїхала, коли він спав? О котрій годині? Куди? Він не знатиме. Він уклався спати десь о двадцять третій, хильнувши чотири чи п’ять чарок віскі, а вона була внизу. Потім чорна діра…

Він вийшов надвір і був здивований, із якою силою вітер пхнув його на метр до краю прірви. Складалося враження, що з морських хвиль виринув якийсь велетень, що поглинав усе на своєму шляху, простуючи десь там, у безкраїй пітьмі, що стояла над Ла-Маншем. У вухах свистів холодний вітер. Мерехтіли зорі, згрупувавшись у молочно-білу стежку, і серпик місяця освітлював удалині величну Голку, про яку писала Леана у своїй книжці. Було дуже красиво.

Він став навколішки і, впершись долонями в землю, глянув униз. Побачив білу піну бурунів, що розбивалися об скелі за сто метрів нижче. Пречудове місце, щоб завдати смерті. Місце для закінчення трилера. Автомобіль буде купою брухту, який мотлошитимуть хвилі. Вода, сіль, прибій не залишать жодного біологічного сліду чи відбитка, який можна буде дослідити. Пречудово.

Він хутко відповз відтіля й повернувся до автомобіля. Обережно, тримаючи в руці націлений пістолет, відчинив багажник. Леана лежала, скорчившись, вона вся тремтіла, очі були червоні від сліз. В полі її зору, немов чорний місяць, танцювало обличчя нападника.

— Хто ти?

Він згріб її і змусив вилізти надвір. Тримаючи її під прицілом, ретельно перевірив багажник. Нічого вона там не лишила? Не надряпала чогось на стіні? На його обличчі — тільки лють і рішучість. Це був і Жуліан, і заразом то був не він. Двоє різних людей у тому самому тілі. Леа­на відчула знайомі запахи, знайомі краєвиди. Значить, вони стільки часу їхали сюди, до бескидів Етрета.

Давид стиснув її руку і сіпнув до себе. Їхні два обличчя опинилися одне напроти одного в холодному повітрі.

— Хочу, щоб ти знала про свою доньку: я її кохав. По справжньому кохав…

Леана спробувала відбиватися. Їй кортіло убити його, гамселити кулаками, поки він сконає, але вона відчула, що їй бракне сили. Розум її був затьмарений, губи заніміли, мов від анестезії.

— …спершу я хотів знищити пречудове щастя мого брата. Забрати у нього найдорожче. Віддати її диким тварюкам, які зробили б із нею все, що хотіли, змусивши вас заплатити… No limit…

Він притиснув її до автомобіля і встромив їй до рота дуло пістолета.

— Але не зміг. Вона викликала в мені те, чого я ніколи не відчував. Можливо, сором. Тоді я утримував її в себе вдома, у спеціальній кімнаті. Не завдав їй ніякого лиха. Ці обставини спонукали мене позбутися її. Віддати комусь, хто зумів би подбати про неї…

Леана запла застогнала, але від вітру їй забило дух. Чоловік перед нею говорив далі. Наче нічого й не сталося. Наче все було нормально, логічно…

— Після арешту Дженсона багато чого пішло шкереберть. Поліціянти ішли по п’ятах, то бізнес уже став надто ризикований. Тоді я одвіз Сару в Шапель-ан-Веркор, щоб Дельп’єр зробив ту роботу. Не думай, що мені легко було покинути її. Та була пора вже змінити личину… Приєднатися до тебе на віллі…

Він потер ніс, із якого текло. Слова спливали з його вуст, мов діаманти перлини з інею.

— …там я утілив свій план. Досконалий злочин. Щоб це діяло, щоб ти зникла, завжди потрібен труп, щоб за­йняти твоє місце, і треба обдурити науку…

…Це ключ… Викрадення Жуліана, моя агресія, амнезія… Я знав, як симулювати її, завжди робив це, щоб вижити й розчинитися в масі…

…Усе було б чудово, якби не було Джордано й особливо тієї клятої шапки. Як у твоїх книжках, дрібний трюк, завдяки якому все йде під три чорти…

Леана втрачала сили. Голова її ішла обертом. Їй хотілося, щоб усе припинилося тут і зараз. Якомога швидше померти, щоб зупинити припинити цей біль. Визволення було за кілька кроків, унизу цього схилу.

— Чому Сарина шапка опинилася в багажнику автомобіля? Цілком очевидно, що Жуліан прихопив її перед викраденням, але я тієї шапки ніколи в житті не бачив. Відповідь дав мені Джордано. Ту шапку носила жертва, яку Дженсон привіз йому в шале у Ла Шапель. Шапка, мабуть, валялася в кемпінг-карі, яким Дженсон возив дів­чат, точно не знаю… А Джордано взяв її собі на згадку, замордувавши те нещасне дівча…

…Цей збоченець страшенно хотів, щоб його дочка носила ту шапку, це все намагання пригадати, пережити свої фантазми. Уявляєш таке? Через ту шапку Жуліан і викрав Джордано…

…Але не турбуйся, я змусив його добряче страждати, цього Джордано. Вони ніколи не зустрілися, ці двоє, навіть коли був «клієнт». Одне з головних правил бізнесу передбачає, що ніхто не повинен ні з ким зустрічатися. І коли він дізнався, хто я такий… Бачила б ти його обличчя!..

Леана заточувалася, вона хотіла кинутися вперед, коли він відірвав її від автомобіля, схопив її за волосся і потягнув назад, а потім ­пхнув додолу, не випускаючи з рук. Вона зойкнула. Він ­випростався, вгатив її колодкою пістолета по голові, й вона зомліла. Посадив у салон, за кермо. Пристебнув пасок безпеки. Леанина голова безладно хилиталася. Довкола неї була імла, тільки у вухах глухо, натужно стугоніло.

— Ти вбиваєш своїх героїнь, Леано. Ти усвідомлюєш, як травмуєш читачів? У цих книжках усе завжди закін­чує­ться добре. Люди за це платять. Але в реальному житті виходить інакше. Ситуації не змінюються останньої миті. Виграє той, хто тримає зброю…

Він увімкнув запалювання, засвітив фари, наблизив палець до кнопки ручного гальма. Смерть, що зачаїлася у вказівному пальці…

— З-поміж усіх можливих смертей ця найлегша. Швидка і без мук. Не знаю я тільки одного: чи ті, що кидаються зі скелі, пристібають пасок безпеки. Гадаю, що так, це інстинкт виживання. Але хоч як воно там буває, результат той самий…

Він натиснув кнопку і відразу ж відступив, тим-­таки порухом зачинивши дверцята. Сила тяжіння змусила колеса обертатися, першої миті трава і мокра земля заважали цьому. Та закони фізики неухильно пхали автомобіль униз. Швидкість поступово зростала. За дев’ять секунд автомобіль доїхав до краю і полетів у порожнечу. Більш як за сім секунд гуркіт металу об скелю змішався з ревом хвиль. ­Останнє, що побачила Леана, були осколки ­лобового скла, що бризнули їй в обличчя.

Давид Жорлен вийшов на стежку для прогулянок. Як і кожен фокус, цей теж мав свій фінал. Зникнення. Ліворуч Етрета. Праворуч, за дві ­години пішки,— Фекамп. Він звернув праворуч.

У кінці стежки променіло брунатно-червоне крайнебо, наче хтось розпалив жаровню.