Чорнильно-чорне серце. Книга 6

97

Розпусниця? О диво з див!

Вона у тім не бачила образи:

Бо ж не розпусніша за тих чоловіків,

Які на людях відхрестились від гріхів,

Які чинили радо з нею разом.

Матільда Блінд,

«Послання»

Прокинувшись о восьмій наступного ранку, Страйк негайно зрозумів, що випите віскі не подружилося з трамадолом. Нудота та порушена координація ще не минулися, коли об одинадцятій йому подзвонив Барклей.

— Є новина, — коротко анонсував шотландець.

— Вже? — не повірив Страйк (коли подзвонив Барклей, він саме стрибав до ванної, а тепер стояв, тримаючись за стілець, щоб не хитатися).

— Вже, але це геть не те, що ти думаєш.

— Ніколь не в батьків?

— Та в батьків, і я ниньки в них. Вона хоче з тобоу поговорити. Просить відеозв’язок.

— Чудово, — зрадів Страйк. — Спитай, нічого, якщо до нас приєднається Робін?

Барклей передав питання.

— Каже, нехай.

— Дай мені п’ять хвилин, — сказав Страйк. — Зв’яжуся з Робін.

Дзвінок Страйка заскочив Робін ще в халаті, хоча вона вже три години як працювала у своїй до клаустрофобії тісній кімнатці в готелі «Зет». А нащо вдягатися, якщо не виходитимеш нікуди?

— Вона хоче з нами поговорити? Фантастика, — зраділа Робін, схоплюючись на ноги і однією рукою стягуючи халат.

— Пришлю тобі всі контакти за п’ять хвилин, — пообіцяв Страйк, якому страшенно кортіло в туалет.

Робін швидко натягнула футболку і розчесалася, щоб Страйк не думав, ніби вона досі спить, тоді всілася на ліжко (більше не було де сидіти) і розкрила ноутбук. Тимчасом Страйк, на чуприну якого причісування не справляло жодного впливу, надягнув менш м’яту футболку і влаштувався за столиком на кухні.

Коли увімкнувся відеозв’язок, Страйк та Робін з подивом виявили перед собою не тільки красуню Ніколь Кристал, яка ніби зійшла з картин прерафаелітів, а ще й двох старших людей — схоже, її батьків. Вони не мали рудого волосся, але в матері були такі самі високі вилиці та обличчя у формі серця, а батько з виточеною щелепою здавався саме таким сердитим і невдоволеним, яким мав бути, на думку Страйка, чоловік, чия донька виклала в інтернет еротичне фото, яким до всього зацікавилися приватні детективи.

— Доброго ранку, — сказав Страйк. — Дякую, що погодилися поговорити з нами.

— Мені неважко, — запевнила Ніколь. Порівняно з Барклеєм її шотландський акцент був ледь помітним. Кімната за спинами родини Кристалів вирізнялася вишуканою простотою, створеною, либонь, не без допомоги дорогого дизайнера інтер’єрів. — Але я не та... паперова дівчина. З тієї гри.

Вона говорила невимушено, без тіні ніяковості чи сорому. Здавалося, ситуація, в якій Ніколь опинилася, її перш за все заінтригувала.

— Гадки не маю, як моє фото потрапило в ту гру. Чесне слово. Я навіть «Чорнильно-чорне серце» не дивлюся.

— Гаразд, — кивнув Страйк, який не бачив на веселому обличчі дівчини ознак брехні. — Але ж про мультфільм ви чули?

— Звісно! — бадьоро закивала Ніколь. — У мене подруга велика фанатка. Обожнює його.

— Ця подруга мала доступ до вашого фото?

— Ні, такого не було, — запевнила Ніколь.

— Вона могла заволодіти цим фото без вашого відома?

— Тільки якби зайшла в галерею на моєму телефоні. Але вона з Християнського союзу. Вона не з тих... коротше, вона такого просто не робить. Не посилає нікому хтивки.

Судячи з виразу обличчя батька Ніколь, він жалкував, що його донька в цьому плані інакша.

— Ви пам’ятаєте, коли зробили це фото? — спитала Робін.

— Здається... рік тому? — відповіла Ніколь.

— Ви самі комусь його відправляли? — спитала Робін.

— Так, — кивнула Ніколь. — Колишньому хлопцю. Ми зустрічалися в останньому класі школи, а тоді він поїхав вчитися до Королівської академії драматичного мистецтва, а я вступила до мистецького коледжу тут.

— То він актор? — спитав Страйк.

— Майбутній. Я йому посилала фотки, коли в нас були стосунки на відстані протягом першого семестру.

Батько Ніколь смикнув щокою.

— Як звати цього вашого колишнього хлопця? — спитав Страйк, потягнувшись за ручкою.

— Маркус, — відповіла Ніколь. — Маркус Барретт.

— Ви підтримуєте з ним контакт? — спитала Робін. — Маєте його номер?

— Так... але ж ви не тиснутимете на нього? Бо я чесно не уявляю, щоб Маркус...

— Дай їм той чортів номер, та й по всьому, — буркнув батько Ніколь.

— Тату, — озирнулася на батька Ніколь, — ну, будь ласка. Не треба так. По містеру Кристалу було видно, що він збирається поводитись саме «так».

— Маркуса могли зламати, — мовила Ніколь знову до Страйка та Робін. — З моєю подругою сталася така історія — вкрали фотографії з хмари. Щоправда, і пароль у неї був ніякий... Чесно, я не уявляю, щоб Маркус виклав мої фото в інтернет — ми ж досі дружимо! Він класний хлопець.

— З чиєї ініціативи ваші стосунки завершилися? — спитав Страйк.

— З моєї, — відповіла Ніколь, — але він дуже спокійно все сприйняв. Ми живемо у різних містах, ми молоді. Він знайшов собі іншу дівчину.

— Маркус живе сам чи з кимсь? — спитала Робін, міркуючи про те, хто, ймовірно, міг мати доступ до фотографії.

— З сестрою. Вона на чотири роки старша за нього. Це чудова людина! З якого дива вона б понесла в інтернет мої цицьки?

Ніколь засміялася. Мама тихо докорила їй:

— Нік, це не смішно.

— Ой, мамо, ну таки трошки смішно, — відповіла Ніколь, яку, здавалося, зовсім не бентежив той факт, що всі присутні бачили її напівголою. Батько й мати не усміхалися, тож вона додала, знизавши плечима: — Слухайте, я художниця. Я ставлюся до оголеності не так упереджено, як ви.

— Справа не в упередженості, — відповів батько, дивлячись не на доньку, а на екран. — Справа у тому, що коли ти надсилаєш чоловікам такі фотографії, ти даєш їм в руки засіб, щоб шантажувати тебе чи осоромити...

— Але мені не соромно, — заперечила Ніколь, і Робін цілком їй повірила. — Я на тому фото маю класний вигляд. І я ж там не свічу своєю...

— Ніколь! — в один голос докорили їй батьки.

— Отже, наскільки я зрозумів, — сказав Страйк, — вам відома тільки одна людина, що бачила це фото, і це Маркус Барретт, правильно?

— Так, — кивнула Ніколь. — Хіба що він її ще комусь переслав, але я сумніваюся, що таке могло бути.

— Ви казали, що надсилали йому фотографії. Тобто їх було кілька? — спитав Страйк.

— Ну, так, не одна, — кивнула Ніколь.

— Це фото — та інші фото... часом не з’являлися десь, де ви не чекали їх побачити?

— Ні, — відповіла Ніколь.

— Інші фото були схожі на це?

— Більш-менш, — відповіла Ніколь. — Здається, було одне повністю оголене.

Мати Ніколь закрила обличчя руками.

— А що таке? — роздратувалася Ніколь. — Його там оточували майбутні акторки, всі гарненькі, тож я мала дати йому... ну, знаєте, поживу для розуму.

І вона знову розсміялася.

— Вибачте, — крізь сміх промовила вона. — Просто... я трохи в шоці. Навіть уявити не могла, що говоритиму з приватними детективами через те, що хтось додумається використати моє фото для кетфішингу.

— Для кетфішингу? — перепитав її батько.

— Тату, ну ти знаєш, — відповіла Ніколь. — Хтось прикинувся мною, щоб трошки... розважитись.

— Ще раз, — сказав Страйк, — ви ніколи не заходили до «Гри Дрека»?

— Ніколи, — відповіла Ніколь.

— І ніколи не спілкувалися в інтернеті з чоловіком, який називав себе Моргаус?

— Ніколи, — повторила Ніколь.

— І ніколи не розмовляли, не обмінювалися повідомленнями, взагалі не контактували з доктором Вікасом Бхардваджем?

Ніколь розкрила була рота, а тоді завагалася.

— Насправді... хвилинку, — сказала вона, нахмурившись. — Я... хвилинку, будь ласка.

Вона підвелася і зникла за краєм екрана; батьки провели її стривоженими поглядами. Тепер Страйк і Робін побачили, що в глибині кімнати у кріслі мовчки сидить Барклей. В руках у нього було горня чаю.

Ніколь повернулася з мобільним телефоном у руці.

— Один хлоп зафоловив мене у твіттері, — сказала вона, знову сівши між батьками. — Він лайкає мої твіти, але я його не знаю... і, здається, його звати Вікас... зараз...

Близько хвилини Ніколь переглядала список своїх фоловерів.

— Це він? — спитала вона, розвернувши телефон екраном до камери.

— Так, — відповів Страйк, дивлячись на те фото Вікаса. — Це він. Ви з ним колись переписувалися, мали прямий контакт?

— Ні, — відповіла Ніколь. — Я просто помітила, що він лайкає всі мої твіти, але не зрозуміла нащо. Він учений? — спитала вона, розвернувши мобільний екраном до себе і розглядаючи сторінку Вікаса.

— Був, — відповів Страйк. — Він загинув.

— Що? — спитали Ніколь та її батько разом. Дівчині вже не було весело.

— Його вбили, — пояснив Страйк, — у Кембриджі, минулої...

— Це отой астрофізик? — жахнувся батько Ніколь. — В інвалідному візку?

— Саме так, — кивнув Страйк.

Виникла довга пауза. Кристали, всі троє, переполохано дивилися у камеру.

— О Боже мій, — нарешті промовила Ніколь.

— Ми б дуже хотіли поговорити з Маркусом, — сказав Страйк. — Дасте нам його номер?

— Я... боюся, я не можу дати вам його номер, не спитавши спершу дозволу, — відповіла Ніколь, яка тепер виглядала такою самою напруженою, як і її батьки.

— Ніколь... — почав батько.

— Я не можу дозволити, щоб на нього все це звалилося отак без попередження. Тату, він мій друг!

— Насправді було б краще, якби ви його не попереджали, — почав Страйк, але Робін бачила, що Ніколь не переконати.

— Ні, вибачте, — сказала художниця, дивлячись у камеру, — але просто неможливо, щоб Маркус мав до цього... всього якийсь стосунок. Він не така людина. Я не дам вам його номер без його дозволу. Він би так ніколи не вчинив зі мною. Не дам, і все, — сказала вона до батька, який хотів був щось заперечити. Тоді Ніколь розвернулася до Страйка та Робін.

— Я попрошу Маркуса вам подзвонити, добре? Щойно сама з ним поговорю.

Вибору не було. Подякувавши Кристалам за приділений час, Страйк побажав їм гарного дня. Коли родина з Ґлазґо зникла з екрана, Страйк і Робін лишилися сам на сам.

— Чорт, — сказала Робін.

— Це точно, — кивнув Страйк.