Чорнильно-чорне серце. Книга 6

99

Не знаємо, які на зріст,

Допоки не вставали.

Емілі Дікінсон,

«Намагання»

Цитата наводиться у перекладі Наталі Тучинської

— Як не збираєтесь нічого казати, — промовила Пат у приймальні роздратованим басом, — то на біса дзвонити?

Був понеділок і перша тридцять на годиннику. Страйк сидів за столом в кабінеті поруч з опертими на стіну милицями, їв печиво і намагався розгрібати переповнену електронну скриньку. Він гукнув до Пат:

— Знову той самий номер? Знову дихає в слухавку?

— Цього разу навіть не дихав, — відповіла Пат, підходячи до прочинених дверей із вейпом у руці. Приймальня за нею була майже порожня, тільки на підлозі стояв телефон і лежали стоси паперів, які Пат підготувала для нових шафок. — Просто мовчав. Придурок.

— Я передзвоню туди, коли з усім розберуся, — сказав Страйк, повертаючись до листа, адресованого орендодавцю, який вирішив, що вибух бомби — гарний привід підвищити орендну плату. Страйк не поділяв цієї думки. — Як ви?

— А що мені зробиться? — нашорошилась Пат.

— Ви щойно повернулися до офісу після всього, що тут було, — пояснив Страйк.

— Та я в нормі. їх же всіх половили, хіба ні? Сподіваюся, посадять на все життя, — заявила Пат і повернулася до розбирання документів.

Страйк повернувся до листа, відправив орендодавцю ввічливу, але тверду відмову, і за кілька хвилин заходився писати свіже зведення для Аллана Йомена. Він ще міркував над тим, як сформулювати перший абзац про прогрес у справі так, щоб писати про власне прогрес не довелося, коли з приймальні почувся голос Пат:

— Тебе ж сьогодні не мало тут бути.

Страйк звів очі, думаючи, що то Робін рано нагодилася, але побачив Дева Шаха, який з широкою усмішкою став у дверях до кабінету.

— Спіймав пташечок, — повідомив він Страйкові. — І Спритника, і його матусю.

— Серйозно? — радо відволікся від листа Страйк.

— Так. Вчора ввечері завів із нею розмову у барі «Коннахт». Вона туди прийшла з сестрою. Чи з подругою, яка ходить до того самого пластичного хірурга.

Дев дістав гаманець, видобув із нього солідну візитівку і вручив Страйкові, який побачив ім’я — Азам Масумі — та професію: «Торговець старожитностями та витворами мистецтва».

— Містер Масумі влаштовує угоди на продаж цінних речей для приватних осіб, — пояснив Дев, — і бере за це значно скромніші комісійні, ніж великі аукціонні будинки.

— Який корисний чоловік. Мабуть, ще й питань зайвих не ставить.

— Містер Масумі пишається повагою до приватності клієнта, — навіть бровою не повів Дев. — Часто клієнти не бажають, щоб їхні угоди супроводжував будь-який розголос, і містер Масумі дуже чуйно ставиться до подібних ускладнень.

— І що, цього вистачило?

— Не зовсім, — відповів Дев. — Довелося пригостити пані та її сестру кінською дозою коктейлів і здивуватись, що вона на п’ятнадцять років старша, ніж здається. Потім бар зачинився, і пані запросили мене до Спритника додому випити у затишнішому оточенні.

— А Спритник був удома?

— На щастя, ні, бо він мамину поведінку не зрозумів би.

— Пані дуже наполягали?

— Ситуація почала виходити з-під контролю. Коли я спробував вирватися, вона вирішила зацікавити мене і показала той футляр Фаберже і голову Александра Великого. Сказала, що це подарунки від майже колишнього чоловіка.

— Він буде не майже, а дуже колишнім, коли це все почує, чорт забирай. Ти зробив фото?

— Так, — кивнув Дев, дістав із кишені мобільний і показав світлини двох предметів, які разом коштували більше мільйона фунтів.

— І як же ти вирвався без шкоди для своєї честі?

— Домовився про побачення у ресторані сьогодні.

— Ти, — проголосив Страйк, спинаючись на єдину ногу і простягаючи Девові руку, — щойно став нашим працівником тижня.

— А диплом дадуть?

— Попрошу Пат надрукувати, щойно привезуть техніку.

— З ногою знов біда? — спитав Дев, глянувши на Страйкову порожню холошу.

— Скоро одужає, — відповів той, важко опускаючись у крісло.

— Є ще новини?

— Барклей саме летить із Ґлазґо — він затримався, вирішив навідатись до батьків. У Мідж вихідний, а Робін скоро приїде, і наші нові меблі теж.

— Може, я лишуся й допоможу?

— Ні-ні, ти заслужив відпочинок. Я планую накинути вантажникам сотню за збирання меблів.

Робін прийшла за десять хвилин по тому, як пішов Дев. Завершенню справи Спритника вона зраділа не менше за Страйка, а от вигляд самого Страйка її шокував. Шкіра в нього була сірувата, очі червоні, обличчя — дві доби неголене. Проте Робін утрималася від коментарів і просто простягнула флешку, яку принесла з собою.

— Коли привезуть принтер, треба буде роздрукувати все, що я знайшла на тролевий почет Аномії. А ти чим зайнятий?

— Пишу листа Аллану Йомену, але вдесяте казати про «значний прогрес», не пояснюючи, що то за прогрес, вже не годиться.

— Сподіваймося, що ввечері розколеться Ґрант.

— Дуже на це сподіваюся, — погодився Страйк, — бо інакше доведеться шукати, як обнадійливо написати, що розслідуванню настала срака.

Перші меблі доставили о третій, і наступні дві години були присвячені заповненню шафок для документів, збиранню нового столу Пат, налаштуванню комп’ютера та принтера і розгортанню нового дивана, який був оббитий червоною тканиною.

— Вирішив цього разу не брати дермантиновий? — спитала Робін. Вони разом із Пат закотили диван на місце, а Страйк дивився на це, хитаючись на милицях і сердячись, що не може допомогти.

— Мені набридло, як той дермантин пердить, щойно я сяду, — відповів Страйк.

— От буде біда щоразу, як на цей розливатимуть каву, — буркнула Пат, не випускаючи з зубів вейп, а тоді обійшла стіл і опустила своє кістляве тіло на новий комп’ютерний стілець. — Але він кращий за старий, — неохоче визнала вона.

— Якось і не шкода вже, що нас підірвали, правда? — сказав Страйк, оглядаючи приймальню. Свіжий ремонт, новенькі меблі — ще ніколи тут не було так ошатно.

— А скло коли замінять? — поцікавилася Пат, показуючи на фанеру, якою досі були затулені вхідні двері. — Мені подобається бачити силует людини за дверима. Наперед знаєш, хто то буде.

— Скляр прийде в кінці тижня, — відповів Страйк. — Піду-но я допишу того листа Йомену.

Він на милицях повернувся до кабінету. Робін тільки почала роздруковувати результати свого розслідування діяльності Учня Лепіна та його друзів, коли знову задзвонив офісний телефон.

— Детективна агенція Страйка, — сказала Пат. Послухавши кілька секунд, вона спитала:

— Що-що ви хочете? Якщо це якийсь жарт...

— Знов той самий номер? — спитав Страйк, стаючи у дверях кабінету.

Пат кивнула.

— Дайте мені слухавку, — попросив Страйк, але Пат, кислий вираз якої раптом змінився підозріливим, закрила слухавку рукою і сказала:

— Вона просить Робін.

Робін натиснула паузу на принтері і простягнула руку по слухавку, але Пат, не зводячи очей зі Страйка, прошепотіла:

— Це якась психопатка.

— Пат, — твердо мовила Робін. — Дайте мені слухавку.

Пат передала їй трубку із вкрай осудливим виглядом.

— Алло? — сказала Робін. — Робін Еллакотт слухає. У трубці почувся шепіт.

— Ти була Джессікою?

Робін зустрілася очима зі Страйком.

— Хто це?

— Була? — знову пошепки спитали у слухавці.

— З ким я розмовляю? — спитала Робін.

Тепер вона чула, як дівчина дихає в слухавку — нерівно, нажахано.

— Я вас знаю? — спитала Робін.

— Так, — прошепотіла дівчина. — Мабуть. Якщо ти була Джессікою. Робін затулила динамік долонею і тихо сказала:

— Це Зої Гай. Вона питає, чи я була Джессікою.

Страйк не був певен, чи варте зізнання ризику, але кивнув. Робін прибрала руку зі слухавки і спитала:

— Зої?

— Так, — відповів голос. — Я... я...

— Що з тобою? Щось сталося?

— Мені дуже лячно, — прошепотіла дівчина.

— Чому тобі лячно? — спитала Робін.

— Будь ласка... можеш до мене приїхати?

— Звісно, — відповіла Робін. — Ти вдома?

— Так, — сказала Зої.

— Гаразд. Будь на місці, я виїжджаю.

— Добре, — прошепотіла Зої. — Дякую. Зв’язок обірвався.

— Вона хоче мене бачити, — пояснила Робін, глянувши на годинник. — Мабуть, ти їдь до Ледвеллів на таксі, а я тим часом...

— Дідька лисого. А раптом це пастка? Раптом вона приманка, а в засідці чекає Аномія?

— Тоді ми встановимо його особу, — відповіла Робін, знову запускаючи принтер.

— За мить до того, як він переріже тобі горлянку? — поцікавився Страйк крізь шурхіт аркушів.

Пат крутила головою то до Страйка, то до Робін, ніби дивилася тенісний матч.

— Зої живе на третьому поверсі. Ліфта нема, — промовила Робін, не піднімаючи очей на Страйка.

— А як я сюди повертаюся? У вікно залітаю? — спитав Страйк, не пояснюючи, що останнього разу повз по сходах на гузниці.

— Страйку, ну я не вірю, що Зої заманює мене на смерть.

— Що ми знайдемо Вікаса Бхардваджа з перерізаною горлянкою, ти теж не думала.

— Цікаво, — крутнулася до партнера Робін, — бо ти наче теж цього не передбачив.

— Відмінність у тому, — роздратувався Страйк, — що я, чорт забирай, засвоїв цей урок. Я поїду з тобою. Якщо негайно вирушимо на Джанкшн-Роуд, встигнемо і до Ледвеллів на дев’яту.

Страйк пішов до кабінету по телефон та гаманець, а Пат повідомила низьким гарчанням, яке у неї вважалося шепотом:

— А він, до речі, правий.

— Дідька лисого він правий, — відповіла Робін, дістаючи аркуші з принтера і тягнучись по прозорий файл на полиці над плечем Пат. — Якщо він ще когось спробує вдарити чи гепнеться з тих сходів, він взагалі не ходитиме ще...

Вона замовкла, бо з кабінету повернувся досі розлючений Страйк.

— Готова?

З виразу обличчя партнера Робін зрозуміла, що він почув її останні слова.