Чорнильно-чорне серце. Книга 6

107

О серце, що, нетямлячись, не може

Знайти собі спочинок у хитаннях!

До неба пнеться, хилиться додолу

І не знаходить щастя ні в одному,

Все вибирає й вибрати негоже:

О дурню, що нетямиться в шуканнях.

Крістіна Россетті,

«Подальше життя:подвійний вінок сонетів»

— Нікотинові пластирі, — перелічила Робін, — виноград, банани, горіхи, вівсяні батончики...

— Знущаєшся?

— Ти просив принести корисну їжу, — відповіла Робін, схилена над пакетом із супермаркета.

— Та знаю, — зітхнув Страйк.

Минуло п’ять днів, відколи Аномію попри його спротив витягнули з батьківського дому у кайданках, але Робін лише вдруге змогла пробитися до палати свого партнера. Більшу частину годин для відвідування захопили Страйкові сестра Люсі та дядько Тед, та й Меделін, мабуть, регулярно заходила. Робін дуже кортіло поговорити зі Страйком, але на перший раз нічого не вийшло, бо він лежав накачаний морфієм, сонний та безтямний. Відчуття провини та тривоги за його поранення посилив холодний голос Люсі, яка подзвонила і повідомила, що сьогодні Страйк знову хоче бачити Робін. Вочевидь, не тільки Робін вважала себе винною в тому, що сталося з її партнером. Незрозуміло було, чому харчі, які Страйк замовив їй повідомленням, не могли принести Меделін та Люсі, але вона була рада бодай щось для нього зробити і не стала розпитувати.

— ...і ще чорний шоколад, з міркувань людяності.

— Оце вже діло... Але ж чорний?

— Він корисніший, — антиоксиданти, мало цукру. А Пат приготувала тобі фруктовий торт.

— Завжди вона мені подобалася, — мовив Страйк, дивлячись, як Робін кладе на тумбочку біля його узголів’я прямокутний пакунок у фользі.

Усі четверо чоловіків у маленькій палаті сьогодні мали відвідувачів. Двоє старших пацієнтів, які відлежувалися після якихось операцій, тихо бесідували з рідними, а ще один, який у свої тридцять три роки звалився з інфарктом, умовив свою подругу вивести його погуляти, плануючи, як знав Страйк, нишком покурити надворі. Запах цигарок щоразу тягнувся за сусідом після таких прогулянок, раз у раз нагадуючи про звичку, якої Страйк твердо намірився позбутися. Він навіть насварив молодшого пацієнта, що не можна курити після інфаркту. Він добре усвідомлював власне лицемірство, але не мав розваг крім такого святенництва.

— ...також два термоси міцного чаю, і поки ти не поскаржився на дивний смак, я скажу, що там замість цукру стевія.

— Це що за хрінь?

— Некалорійний підсолоджувач. А це, — додала Робін, витягуючи з пакета останній предмет, — від Каті та Флавії.

— І за що це мені? — спитав Страйк, приймаючи та оглядаючи поштівку з цуциком і повітряними кульками. — То все твоя робота.

— Якби ти не відчинив двері і не впустив сусідів, — відповіла Робін, понижаючи голос, бо повз ліжко саме проходила, тримаючи в руках кухоль для води, дружина одного зі старших пацієнтів, — ми всі загинули б.

— Як вони?

— Катя в розпачі, що не дивно. Вона досі в палаті нагорі. Вчора я заходила до неї, і тоді Флавія передала мені поштівку для тебе. У мене склалося враження, що Катя гадки не мала про... про те, що Ґус таке. Раян Мерфі розповів, що поліція під час обшуку знайшла в кімнаті Ґуса купу жахливих малюнків. Як жінок ріжуть, вішають, катують... Свою віолончель від потрощив.

— А телефон Блея знайшли? А досьє? — спитав Страйк, який сьогодні явно почувався бадьоріше, ніж під час попереднього візиту Робін.

— Так. Він сховав це все під половицею... і справжній лист Джоша до Еді, і латексні маски, і все інше.

— Тобто ті дзвінки зі зміненим голосом, — мовив Страйк, який мав досить часу все обміркувати, лежачи в ліжку, — робила Флавія, так?

— Ох і голова, — щиро вразилася Робін. — Так, це вона. Вона побачила, що Ґус підмінив лист Джоша власним, коли Катя лишила сумку на кухні. Він стояв до Флавії спиною, і вона встигла піднятись нагору, перш ніж Ґус помітив. Флавія каже, що додумалася змінити голос завдяки Браму, який їй розповів про такі застосунки. Дуже розумна та спостережлива дівчинка.

— Сподіваймося, що мати зможе захистити її від інтернету, — сказав Страйк, тягнучись по шоколадку. — Досить і одного геніального лиходія з цієї сім’ї, чорт забирай.

— Вона хоче бути детективом, — відповіла Робін. — Сказала мені про це вчора.

— Треба її запросити на стажування. Чому вона не розповіла матері про лист? Боялася?

— Прямо сказати при Каті Флавія не могла, але так, у мене склалося враження, що вона страшенно боялася Ґуса. На мою думку, Флавія єдина в сім’ї підозрювала, що він таке. Власне, вона навіть намагалася натякнути про це нам — пам’ятаєш ту її фразу: «Може, ви ще повернетесь»? Також вона розповіла, що бачила новини про зчинену Елліотом Роджером стрілянину, коли Ґус був у лікарні. Я перевірила: у той день Еді госпіталізували після спроби самогубства, а Аномія на кілька днів зник із твіттера та з гри. Це був один із так званих доказів, що Еді була Аномією, брати Пічі додали його до досьє.

— Гм, — мовив Страйк, зручніше влаштовуючись на подушках і кривлячись від болю, — краще б ці натяки, звісно, були прозоріші. Але коли я наступного разу скажу: «Що думаєш про X у ролі нашого злочинця?» — пропоную не переходити до інших варіантів, поки точно не викреслимо цього X.

— Слушна думка, — усміхнулася Робін.

— Ще таке. Вчора заходила Анджела Дарвіш, — сказав Страйк, і Робін трохи образилася, що Дарвіш пустили до Страйка раніше за неї, — і розповіла, що ця паскуда справді наставила жучків у вітальні. Він чудово освоївся у даркнеті і зібрав солідний набір. Слухав усе, про що говорили Джош та Катя, і що говорила Еді, поки вона не перестала до них ходити. Але тут хлоп підірвався на власній міні, бо жучки записали все, що там діялося, поки не нагодилися ми.

Вочевидь, вдень подзвонили з Королівського музичного коледжу і виявилося, що Ґус не ходив до репетитора, не здавав жодних завдань, — власне, просто майже рік брехав батькам про свої приватні уроки і мав вилетіти з навчання. Ініґо цілу годину розповідав синові, що той безталанне гівно, а тоді Ґус спустився до себе, взяв мачете, повернувся і кілька разів ударив Ініґо в шию та в груди.

Робін уже чула про це від Мерфі, але висловила належну зацікавленість. Їй здавалося, що в нинішньому становищі Страйку потрібно знати те, чого не знає вона.

— Ще Дарвіш розповіла, що вони вже поговорили з Барреттами, але без подробиць.

— Я дещо почула від Мерфі, — відповіла Робін. — Дарсі вчилася у Королівському музичному коледжі на три курси старше за Ґуса, пожаліла його, такого самотнього, і запросила до себе на вечірку.

— Здатність жінок жаліти кого попало просто небезпечна, — сказав Страйк, жуючи чорний шоколад. Він волів би з’їсти «Твікс», але й чорний шоколад був кращий за лікарняну їжу.

— Тому Ґус розповів Каті, що Дарсі — його нова дівчина. Вона дуже зраділа, що син когось собі знайшов, бо він завжди був «такий незграбний при дівчатах».

— Та що вона каже.

— За словами Барреттів, Ґус прийшов на вечірку, цілий вечір сидів на дивані з телефоном, ні з ким не розмовляв і бісився, бо в Дарсі, власне, був хлопець. Вочевидь, саме тоді він хакнув хмару Маркуса, бо більше Барретти його не запрошували. Він, бачиш, о другій ночі пішов за Дарсі в туалет і намагався силоміць поцілувати.

— Починаю розуміти, нащо йому знадобився Кош, — прокоментував Страйк.

— Дарсі закричала і вирвалася, хлопець та брат викинули Ґуса геть, але вона не стала скаржитися на нього в коледж чи ще кудись. Як я і казала, вона його жаліла — тобто повторилася історія з Рейчел та Золтаном. Золтан розповідав Рейчел, що батько з нього знущається, тож вона багато що йому пробачала — поки не почалися погрози зґвалтуванням та вбивством.

— Схоже, що Ґус жив у світі власної маячні, де кожний прояв ввічливості від жінки означав, що жінка його хоче.

— Я теж такої думки, — сухо погодилася Робін. — Катя розповіла, що коли Еді заходила до них, то дуже приязно ставилася до Ґуса. Коли Ініґо відправив дітей до Норт-Ґров, Еді хвалила його малюнки і розповіла, що в юності теж була дуже відлюдькувата. Підозрюю, що на цьому їхнє спілкування і закінчилося, але Ґус собі нафантазував, що подобається Еді. Тоді вона несхвально відгукнулася про його гру в інтерв’ю... і Ґус перекинувся.

— Хоч кропив’янка у нього справжня?

— Так, — відповіла Робін, — але в його кімнаті поліція знайшла сховану по кутках їжу, якої йому не можна, бо провокує висипи. Ґус не хотів повертатися до коледжу, він хотів сидіти в кімнаті і бути Аномією... Я все думала про це правило 14, правило анонімності. Здається, справа була не лише в тому, що вони з Моргаусом боялися реакції батьків та університетів на своє починання. Він хотів повного контролю та щоб гравці утримувалися — а сам тимчасом пробував стратегії Коша на дівчатах у твіттері...

— Знаєш, — мовив Страйк, який мав досить часу обміркувати справу, лежачи у лікарняному ліжку, — всього цього могло б не статися, якби люди просто роззули очі, чорт забирай. Ініґо з Катею взагалі не цікавилися сином і що він там робив у своїй кімнаті. А клятий Ґрант Ледвелл? Якби він хоч подивився на почерк на конверті та порівняв з почерком у листі, він би пішов до поліції, замість приписувати Блею корисливі наміри, що мені взагалі здається такою профанацією з його боку, якої я давно не бачив. І, може, Вікас Бхардвадж був би живий.

— «Вона моя сестра», — процитувала Робін. — З того, що каже Мерфі, батьки Вікаса взагалі не такі, як Ініґо, вони не цькували і не примушували сина. Але, за словами Мерфі, вони в шоці, що син створив гру, бо він же нічим, крім науки, не цікавився.

— Всім підліткам потрібне щось, про що не знають батьки, — поголився Страйк. — От тільки шкода, що деяким з них кортить убивати.

— Але це пояснює дружбу Ґуса та Вікаса, як гадаєш? Обоє так рано виявили здібності, кожен у своїй сфері, обоє відчували страшенний тиск, в обох нічого не виходило з дівчатами... стає зрозуміло, що їх об’єднало... Поставити ще цю листівку біля тебе?

Страйк простягнув Робін листівку, але на тумбочці біля узголів’я вже їх стояло стільки (кожен із племінників передав по саморобній, Люсі й Тед принесли куплені), що Робін скинула найбільшу, коли спробувала додати ще й листівку від Флавії. Нахилившись по листівку, вона побачила довгий текст, написаний від руки, і підпис: «Меделін».

— Викинь на сміття, — попросив Страйк, побачивши цю листівку. — Ми розійшлися.

— О, — промовила Робін. — Це поки ти тут лежав?

— Та ні, пару тижнів тому. Не склалося.

— А, — кивнула Робін, а тоді піддалася спокусі: — Мирно розійшлися?

— Та не дуже, — відповів Страйк. Він відламав та з’їв ще кілька квадратиків чорного шоколаду. — Вона мене побила.

Робін воліла б не сміятися, але не змогла стриматись. Далі і Страйк зареготав, але довелося припинити, бо стало боляче у грудях.

— Чорт, ти в порядку? — спитала Робін, помітивши, як він скривився.

— В нормі. А ти?

— Та звісно що в нормі. Мене навіть не поранено. Все добре.

— Точно? — спитав Страйк, уважно дивлячись на неї.

— Так, — запевнила Робін, чудово розуміючи, до чого така прискіпливість. — Чесно, я в нормі. Найбільша проблема — синець, бо він мене вдарив по скроні. Я не можу спати на цьому боці.

Не хотілося розповідати Страйкові про безсоння, яке відтоді її мучило, і про кошмари, але він так само підозріливо дивився на неї, тож Робін сказала:

— Слухай, ну це був жах, не стану брехати. Мертвий Ініґо... хоч це було і не так страшно, як коли ми знайшли мертвим Вікаса... Але все сталося так швидко, і я знала, що поліція вже в дорозі, плюс поки Ґус намагався зґвалтувати мене, він не міг зашкодити Флавії та Каті. А ще, — тут Робін довелося стримати дещо істеричний сміх, який щоразу розбирав її протягом кількох останніх днів, — йому ну дуже кортіло зґвалтувати живу жінку, а не труп, і це теж спрацювало мені на користь.

— Не смішно, — зауважив Страйк.

— Та знаю, — зітхнула Робін. — Я зовсім не хотіла, щоб тебе поранили.

Страйку, пробач, будь ласка. Мені дуже шкода. Я так хвилювалася за...

— Ти не винна у моєму пораненні. Я мав власний вибір. І зовсім не мусив гнатися... — Він глибоко, наскільки дозволяла пробита легеня, вдихнув, а тоді змусив себе вимовити те, що зовсім не хотів говорити.

— Зайшовши до будинку, ти врятувала життя Каті та Флавії. Його жучки все записали. Ця паскуда рубала двері ванної, коли почула тебе біля дверей. Він вирвав основний електрокабель, а тоді побіг униз і сховався за дверима. А якби ти не викинула у вікно ту мармурову штуку, не збіглися б сусіди, тож... не скажу, що я якось жалкую про твої дії.

— Але якби ти загинув, я б собі цього ніколи не пробачила. Ніколи в житті.

— От тільки ще й ти не починай плакати, — сказав Страйк, а Робін поспіхом витерла очі. — Мені з головою вистачає Люсі. Я собі думав, до людей у лікарні приходять, щоб якось підбадьорити, а вона як на мене гляне — так щоразу фонтан тих сліз.

— Не можна на неї ображатися, — дуже гугняво відповіла Робін. — Ти мало не загинув.

— Але ж не загинув. Коротше, хай вивчить якісь анекдоти, бо більше не пущу.

— Вона сьогодні має прийти?

— Ні, — відповів Страйк. — Сьогодні прийде Прюденс.

— Що, ота сестра, з якою ти ніяк... психотерапевтка?

— Так. Зараз важко прикинутися зайнятим.

— От не треба, — сказала Робін, тепер усміхнувшись. — Ти б знайшов, як її здихатися, якби хотів.

— Мабуть, твоя правда, — погодився Страйк, а тоді додав: — Тільки зроби ласку, якщо Люсі дзвонитиме, не кажи їй про Прюденс...

— Чому?

— Вона не зрадіє, що я спілкуюся з Прюденс.

Робін закортіло порадити Страйку припинити брехати жінкам у своєму житті, але вона відкинула цю думку: рішення кинути курити, схуднути і почати тренуватись — вже неабияка робота над собою.

— Як там справи в офісі? — поцікавився Страйк, з’ївши ще трохи шоколаду.

— Все добре, не хвилюйся. Взяли двох наступних клієнтів зі списку очікування, два звичайних адюльтери, все чисто та зрозуміло. А! Тут зранку ще була історія. Дзвонив Натлі. Оскільки з «Розполовиненням» покінчено, проситься назад.

— Та ну? — з погрозою спитав Страйк.

— Все гаразд, Барклей з ним розібрався, — відповіла Робін. — Взяв у Пат телефон, і якщо я все правильно розчула, там було «в сраці я тебе видіу, боєгузливий ти шмат гівна».

Страйк засміявся, скривився і припинив.

— А скло у двері вже вставили? — спитав він, знову потираючи груди.

— Так, — кивнула Робін.

— І? — спитав Страйк.

— Що — «і»?

— Ти на нього дивилася?

— На що? На скло? Та не дуже. Я мало заходжу до офісу, але Пат нічого не сказала, тож мабуть, з ним усе гаразд. А що?

— Дай мій телефон, — нетерпляче попросив Страйк. — Господи Боже. Вас в офісі четверо, і жоден нічого не помітив?

Дуже збентежена Робін подала йому телефон. Страйк відкрив галерею і знайшов фото, яке на його прохання надіслав скляр.

— Ось, — сказав він і простягнув телефон Робін.

На фото були знайомі офісні двері з матовим склом, що їх Робін вперше побачила п’ять років тому, прийшовши як тимчасова секретарка до невідомого офісу і виявивши, що її відправили до чоловіка, який робив справу її мрії. Тоді Робін була ще певна, що втратила цей шанс назавжди. П’ять років тому напис, вигравійований на склі, був такий: «К. Б. Страйк, приватний детектив». Але вже ні. Тепер Робін дивилася на інший напис: «Детективна агенція Страйка та Еллакотт».

І зненацька невиплакані сльози закрапали на екран. Робін сховала обличчя у долонях.

— Дідько лисий, — пробурчав Страйк, поглядаючи на інших відвідувачів, які почали озиратись на Робін. — Я думав, ти зрадієш.

— Я так... я радію... але нащо ти отак вивалив це на мене? — відповіла Робін, гарячково витираючи очі.

— Вивалив на тебе? Та ти п’ять клятих днів повз це скло ходиш!

— Та не ходжу, я ж кажу, на с-стеженні...

Намацуючи на тумбочці серветки, вона скинула половину Страйкових листівок. Висякавши носа, Робін ледь чутно промовила:

— Дякую. Дякую тобі. Я просто... дякую.

Обійняти Страйка вона не наважилась, боячись йому нашкодити, тож натомість взяла його руку, яка лежала на ковдрі, і міцно стиснула.

— Та пусте, — сказав Страйк, відповідаючи на потиск. Він тепер навіть радів, що Робін нічого не помітила, і вийшла нагода особисто побачити її реакцію. — Давно вже треба було це зробити. Скажи, мабуть, Пат, щоб замовила нові візитні картки.

— Час відвідування закінчено! — гукнула з дверей медсестра.

— Є плани на вечір? — спитав Страйк.

Коли він відпустив її руку, Робін якось дивно завагалася. Подумала, чи не збрехати йому, але вирішила, що не можна, адже вона сама сердилася за це на Страйка.

— Ну, я... я сьогодні йду на побачення.

Страйкова борода приховала розпач, який він відчув, але лише частково. Робін вирішила не дивитись на нього і натомість потягнулася по сумочку, яку поклала на підлогу біля стільця.

— З ким? Не з Пезом Пірсом?

— З Пезом Пірсом? — аж заклякла Робін, не повіривши власним вухам.

— Ти думаєш, я б пішла на побачення з підозрюваним?

— Тоді хто це? Г’ю Джекс?

— Та ні! — відказала Робін. — Ні... це Раян Мерфі.

— Раян... чекай, отой хлоп із кримінальної поліції?

— Так, — відповіла Робін.

Страйк кілька секунд просто мовчав, намагаючись осягнути почуте.

— А коли таке сталося? — спитав він із дещо більшим притиском, ніж хотів.

— Він мене давно запросив, але я не могла піти, бо працювала, а тепер... тепер можу. Маю вільні вихідні.

— А. Зрозуміло.

Страйк не міг знайти слова.

— Ну... наче нормальний хлоп.

— Добре, що ти такої думки, — злегка усміхнулася Робін. — Добре, я ще прийду, коли буде нагода, якщо ти...

— Так, буду радий, — відповів Страйк. — Сподіваюся, це буде скоро. Робін знову усміхнулася, підвелася і пішла геть, на порозі озирнувшись і помахавши йому.

Страйк лежав і дивився на проріз дверей, у якому вона зникла, аж поки не повернувся його сусід після інфаркту. Детектив не звернув уваги на потужний шлейф «мальборо», який тягнувся за «колегою», бо переживав осяння — непомильне і небажане. Те, що він роками уникав називати на ім’я, виступило з темного кутка, звідки він не хотів його випускати, і Страйк зрозумів, що більше не вийде відкидати його існування.

Обплутаний дренажами та трубками крапельниць, прикутий до вузького лікарняного ліжка, Страйк не міг піти за Робін, не міг покликати її і заявити, що настав час поговорити про ту мить на сходах «Рітцу».

«Це просто одне побачення, — сказав собі Страйк, раптом мріючи про сигарету так, як жодного разу не мріяв за час свого перебування в лікарні.

— Мало що там станеться».

Може, Мерфі нап’ється і розповість расистський анекдот. Може, почне задирати носа перед Робін, бо вона не має формальної освіти як детектив. Може, навіть дозволить собі грубі залицяння... хоча ця думка Страйку зовсім не сподобалася.

Він потягнувся по один із термосів із міцним чаєм, які принесла Робін, і налив собі трохи. Той факт, що чай мав рівно той відтінок креозоту, який він любив, тільки погіршив ситуацію. Страйк випив темну рідину, не відчуваючи смаку, тож не розібрався, чи стевія сильно відрізняється від цукру. Корморан Страйк щойно отримав удар у серце, якого не торкнулося мачете, і ця рана, на відміну від залишеної мачете, буде дошкуляти йому ще довго по тому, як виймуть дренажі та приберуть крапельниці.

Але найбільше дошкуляло розуміння, що він міг би уникнути цієї скрути — якби (сам сказав ці слова), чорт забирай, просто вчасно роззув очі.