Чорнильно-чорне серце. Книга 6

104

З тим дмухом чорний порох смерті

Проникнув в кожну зморшку й складку

Уже скріпленого листа

І осушив чорнило свіже...

Елізабет Баррет Бравнінґ,

«Аврора Лі»

— Все поясню, як закінчимо тут, — тихо сказав Страйк.

— Оце щойно з крамниці, — пояснив Ґрант, показуючи на пляшку, коли Страйк та Робін вийшли з машини. Мандрівка до Оману лишила на його обличчі сильну засмагу, особливо виразну на контрасті з білою сорочкою, яку Ґрант надягнув до джинсів. Без ділового піджака стало помітним чимале черевце.

— Гізер з її мамою вижлуктили всі мої запаси пристойного червоного. Ой! — вигукнув він, коли Страйк вийшов з-за машини, і стало видно його милиці та порожню холошу штанів. — У вас...

— Пів ноги нема, так, — кивнув Страйк. — Може, ще відросте.

Ґрант збентежено засміявся. Ця відверта демонстрація дискомфорту від зіткнення з інвалідністю Страйка відволікла Робін від думок про дивні слова партнера про дріт. Це не додало їй прихильності до Ледвелла, щодо якого вона вже була упереджена через його поводження з небогою та старшою донькою.

— Відколи востаннє бачилися, у мене поповнення в сім’ї! — повідомив Ґрант, ретельно відводячи очі від Страйка, коли всі троє рушили до дверей будинку.

— О, то Гізер народила? — ввічливо поцікавилася Робін. — Вітаю!

— Так, нарешті маю сина, — кивнув Ґрант. — На третій раз пощастило!

Тобто, вирішила Робін, відчувши ще дужчу антипатію, Рейчел за його дитину вже не рахується.

— Як назвали? — поцікавилася вона.

— Ітан, — відповів Ґрант. — Це улюблене ім’я Гізер ще з часів «Місія нездійсненна».

Він прочинив двері до коридору, оздобленого у бежево-кремових тонах, і провів гостей до великої вітальні-їдальні, де сиділи Гізер та її мати. Тепер настав час відводити очі Страйкові, бо Гізер годувала новонародженого сина: обважніле персо було видно майже цілком, а голівка дитина з ріденьким темним волоссям лежала в її долоні, ніби велика картоплина. На килимі дві маленькі дівчинки в однакових рожевих піжамах у крапочку гралися з пластиковими поні та вершниками. Коли зайшов батько у супроводі двох чужих людей, обидві підняли голови і роззявили роти, побачивши підколоту холошу Страйка. Бабуся, маленька на зріст і з яскраво-каштановим волоссям, помітно схвилювалася.

— О, добрий вечір! — бадьоро привіталася Гізер. — Даруйте. Коли дитина голодна, то вже голодна!

— Я все про вас прочитала, — повідомила теща Ґранта, пропалюючи Страйка жадібними очима. — Розповіла про вас дівчаткам. Вони захотіли лишитись і побачити татового знаменитого гостя!

— Вийдемо до саду, — запропонував Ґрант, врятувавши Страйка від необхідності відповідати. Слідом за ним Страйк та Робін перейшли до великої, добре обладнаної кухні, повної сталевого начиння. Скляні двері вже були прочинені, і Робін побачила, що «сад» — це викладене плиткою патіо, де в оточенні рослин у горщиках стояли дерев’яний стіл та стільці.

— Не бажаєте випити? — запропонував Ґрант, взявши собі келих із буфета. Детективи відмовилися.

Коли всі троє сіли за стіл у саду, а Ґрант налив собі вина і трохи відпив, Робін відзначила (не дуже щиро, бо обстава здалася їй ніякою):

— У вас чарівний дім.

— Дякую, — озвався Ґрант, — але ми в ньому не затримаємося. Виїжджаємо. Рішення стало великим полегшенням. Ми повертаємося до Оману. Там чудові школи, гарна експатська спільнота. Маємо там друзів. Я можу займатися фірмою дистанційно, лишатися в Британії нема потреби. Гізер дуже хоче поїхати. Дуже переймається через Аномію і всіх тих схиблених покидьків навколо «Чорнильно-чорного серця».

«А ще з податками в Омані все значно простіше», — подумав Страйк. Ґрант знову пригубив вино, а тоді спитав:

— То що, маєте новини для мене?

— Так, — відповів Страйк. — Ми на дев’яносто відсотків впевнені, що встановили особу Аномії.

«Та ну?» — подумала Робін, глянувши на нього.

— О, це збіса чудова новина, — з жаром відповів Ґрант. — І хто ж цей...

— Не можу сказати, поки це не буде доведено, — похитав головою Страйк. — До нас можуть позватися за дифамацію. Власне, нам не вистачає одного ключового доказу, і ми хотіли б спитати, чи можете ви допомогти.

— Я? — здивувався Ґрант.

— Так, — відповів Страйк. — Я можу поставити кілька питань?

— Смаліть, — махнув рукою Ґрант, але Робін роздивилася на бульдожачому обличчі, шкіра якого у світлі призахідного сонця здавалася ніби вичиненою, ознаки сторожкості.

— По-перше, — почав Страйк, — поговорімо про дзвінок від Еді, про який ви розповідали. Коли вона сказала вам, що Блей хоче вигнати її з «Чорнильно-чорного серця».

Ґрант підняв ліву руку і змахнув з носа невидиму пилинку.

— А що? — спитав він.

— Коли саме це сталося?

— Ну... минулого року, — відповів Ґрант.

— Не пригадуєте точніше?

— Ну, мабуть... десь в червні?

— У Еді був ваш мобільний? Знову пауза.

— Так, — відповів Ґрант.

— А перед цим дзвінком ви востаннє спілкувалися... коли?

— Як це все пов’язано з Аномією?

— О, безпосередньо, — запевнив Страйк.

— Ми... до цього ми не спілкувалися тривалий час, — відповів Ґрант.

— А попередній раз — це часом не той, коли Еді не мала де жити і просила вас допомогти?

Ґрант сильніше випнув важку нижню щелепу. Та не встиг він почати відповідати, як з будинку вийшли його донечки. Обидві мали той сторожкий і водночас сором’язливий вигляд, якого набувають діти, коли їх зацікавили незнайомці, а в руках дівчата тримали своїх пластикових поні з вершниками.

— Татку, — почала більша дитина, — дивись, що нам подарувала бабуня.

Вона поставила на стіл поні з вершником. й менша сестра скоса розглядала підколоту холошу Страйка.

— Дуже гарно, — сказав Ґрант. — А тепер біжи. Татко зайнятий.

Старша дівчина боком наблизилася до Ґранта, встала навшпиньки і гучно прошепотіла батькові у вухо:

— А що сталося з його ногою?

— Я був солдатом, і коли я їхав у машині, вибухнула бомба, — пояснив Страйк, більше задля здихатися дитини, ніж щоб позбавити Ґранта ніяковості відповідати їй.

— О, — вимовила дівчинка.

Її менша сестра підсунулася ближче, і удвох вони втупилися у Страйка круглими очима.

— Біжіть всередину, — повторив Ґрант. — Ану. Дівчатка пішли, перешіптуючись.

— Даруйте, — скуто вибачився Ґрант і знову пригубив вино.

— Все гаразд, — запевнив Страйк. — Наступне питання: чи вам ще дзвонили, пропонували викопати вашу небогу?

— Ні, — відповів Ґрант. — Крім тих двох, про які я вам казав, дзвінків не було.

Страйк вперше дістав записник і погортав, шукаючи нотатки про минулу розмову з Ледвеллом.

— Ви відповіли тільки на другий дзвінок, правильно? А на перший — Гізер.

— Так, — кивнув Ґрант, — Наскільки я розумію, дзвонив Аномія?

— Ні, не Аномія, — відповів Страйк. — І абонент сказав: «Викопайте Еді та прочитайте лист», правильно?

— Так, — відповів Ґрант. Було видно, що йому дуже некомфортно.

— Але ця людина не уточнювала, який саме лист треба прочитати?

— Ні, — відповів Ґрант.

— Бо листів же в труні два, правильно? Один від Ормонда, а другий від Блея?

— Правильно, — відповів Ґрант, затуляючи очі від низького сонця. — Даруйте, мені потрібні окуляри. Сліпить очі.

Він підвівся і зник у будинку.

— Він боїться, — тихо сказала Робін.

— І є чого. Еді йому дзвонила, от же бляха-муха! Думаю, нам час розіграти хорошого копа й поганого копа.

— І наскільки поганою мені бути? — спитала Робін.

— Ха-ха, — відповів Страйк, а кроки за їхніми спинами сповістили про повернення Ґранта Ледвелла, який тепер начепив авіатори від «Рей-Бан».

— Даруйте, — вкотре сказав він, сів на своє місце і негайно випив ще вина.

— Все гаразд, — відповів Страйк. — Отже: повернімося до листів у труні. Їх було два, правильно? У цьому ми погоджуємося?

— Корморане, — стиха промовила Робін, перш ніж Ґрант зміг відповісти.

— Що? — роздратовано спитав Страйк.

— Гадаю, — сказала Робін, вибачливо усміхаючись до Ледвелла, — нам не слід забувати, що йдеться про небогу Ґранта.

— Дякую, — озвався Ґрант гучніше, ніж варто було б, — дуже дякую вам... е...

Він відверто забув, як Робін звати.

— Гаразд, — поступився Страйк і спитав трошки менш агресивним тоном: — Отже, два листи?

— Так, — відповів Ґрант.

— Бо коли ми розмовляли у «Пістолі», — сказав Страйк, — ви говорили про один лист, а не про кілька. «Звісно, трунар був у курсі, бо я доручив йому покласти ту цидулку в труну». Тоді я не замислився про цю фразу. Вирішив, що ви маєте на увазі лист, який поклали особисто, а Ормонд, мабуть, сам поклав свій. Так все сталося?

Вираз обличчя Ґранта неможливо було прочитати, але Робін була певна: він нагадує собі, що Ормонд може спокійно викрити його, якщо він збреше.

— Ні, — відповів Ґрант, — вони обидва... я мав обидва листи. Я розмовляв із трунарем.

— Тоді чому ви сказали, що попросили його поклали в труну «цидулку», в однині?

— Я цього не казав, — збрехав Ґрант, а тоді додав: — Якщо казав, то це обмовка.

— Тобто ви передали працівнику похоронного бюро два листи, і якщо поліція розпитає його, він підтвердить, що листів було два, правильно?

— З якого дива поліція розпитуватиме трунаря? — спитав Ґрант.

Вдруге за вечір розпитування Страйка змусили його спітніти; чоло Ґранта мерехтіло у рудому сонячному промінні.

— Бо це, курва, справа про вбивство, — підвищив голос Страйк, — і якщо людина бреше про тіло Еді та про свої стосунки з нею за її життя...

— Корморане! — осмикнула його Робін. — Ти так кажеш, ніби... вибачте, — знову сказала вона до Ґранта. — Це вкрай потворна справа. Знаю, вам теж через неї ведеться непросто.

— Ще й як непросто, — з притиском відповів Ґрант.

Він знову пригубив вино, а коли відставив келих, то звів очі на Страйка і сказав:

— Не розумію, яка різниця, скільки в труні було листів.

— Тобто ви визнаєте, що до труни потрапив тільки один лист?

— Ні, — відповів Ґрант, — просто питаю, яке це має значення.

— Повернімося до телефонного дзвінка, про який ви мені казали. Коли раптом Еді магічним чином дізналася ваш номер телефону і зажадала поради, хоч ви не спілкувалися з нею, відколи відкупилися від небоги парою сотень і випхали її назад на вулицю...

— Трясця, ану заждіть...

— Корморане, це несправедливо, — з жаром дорікнула Страйку Робін.

— Але саме це...

— Ти не знаєш і я теж не знаю, як велося цій сім’ї, — нагадала Робін.

— Зате я точно знаю, що ніякого дзвінка не було. Хоч це тепер можна перевірити, адже поліція має телефон Еді.

Застигле обличчя Ґранта дало Страйку зрозуміти, що той не знав про це.

— Не злочин жалкувати, що ви мало спілкувалися з рідною людиною, яку втратили, — мовила Робін. — Я чудово розумію, нащо хтось може розповідати про телефонний дзвінок, якого насправді не було. Всі ми стикалися з цим. Така людська природа.

— Ваша партнерка розуміє людей значно краще за вас, — кинув Ґрант до Страйка.

— Тобто дзвінка не було? — уточнив Страйк. — Ви це маєте на увазі?

Ґудзики сорочки у Ґранта на животі напнулися: він вдихнув, тоді видихнув.

— Ні, — зрештою зізнався він, — не було. Ваша партнерка права. Я... мені було прикро, що я не підтримував з нею зв’язку.

— Однак саме цей неіснуючий телефонний дзвінок переконав вас, що Блей хотів відібрати «Чорнильно-чорне серце» у Еді.

— Бо він справді хотів її здихатися, — прогарчав Ледвелл і, здавалося, негайно пожалкував про це.

— Звідки ви знаєте? — спитав Страйк. — Звідки це стало вам відомо?

Коли Ледвелл промовчав, Страйк провадив:

— У той вечір у «Пістолі» ви казали мені, що у Блея та Каті Апкотт «етики — як у вуличних котів». Сильні слова. Чому ви так сказали?

Ледвелл мовчав.

— Розказати, з чого ви вирішили, ніби Блей прагнув одноосібного контролю? — спитав Страйк.

Та не встиг він почати, як повернулися дівчатка у піжамах, тепер у супроводі бабусі, яка радісно всміхнулася групі за столом, ніби не помітивши напруги.

— Дівчатка хочуть сказати таткові добраніч.

Ґрант дозволив дівчаткам по черзі поцілувати його в щоку. Замість одразу піти, мати Гізер звернулася до Страйка:

— Мія хоче у вас дещо спитати. Я сказала, що ви не будете проти.

— Та питайте, — відповів Страйк, подумки проклинаючи і її, і малих.

— А боляче було, коли вам відірвало ногу? — спитала більша дитина.

— Дуже, — відповів Страйк.

— Ось бачиш, Міє, — просяяла бабуся. Робін не здивувалася б, якби далі ця жінка попросила Страйка прийти до Мії в садочок у ролі живого посібника. — Гаразд, дівчатка, скажіть добраніч нашим гостям.

— Добра-аніч, — в унісон промовили діти і разом із бабусею повернулися в будинок.

Сонце закотилося за дах, і маленьке патіо Ледвеллів поринуло в тінь, але Ґрант не знімав темних окулярів, у яких тепер відбивався рожевий жар неба. Поява тещі дала йому час подумати, і перш ніж детективи встигли щось сказати, Ґрант почав сам:

— У мене загалом склалося враження, що Блей хотів її усунути.

— Але звідки воно виникло, ви сказати не можете? — спитав Страйк.

— Вони ж розійшлися, хіба ні?

— Але ви назвали його та Катю вуличними...

— Так хіба не вони вирішили, що Еді була Аномією?

— Те, що Блей повірив в Еді-Аномію — це типова ознака параної, якої очікуєш від перманентно обкуреного хлопа у зіпсованих стосунках, — відповів Страйк, — але тільки ви стверджували, що він хотів узяти повну владу над «Чорнильно-чорним серцем». Все інше, що ми чули протягом цього розслідування, підводило до висновку, що Блей був ледь у змозі тримати косяк, куди йому самотужки створювати мультфільм та вести перемовини з кіностудіями та «Нетфліксом». Гадаю, ви маєте дуже конкретні підстави вважати, що він хотів володіти мультфільмом одноосібно, і дуже конкретні підстави називати Катю непорядною людиною. Гадаю, ви відкрили і прочитали листи, які мали покласти у труну Еді, а зробивши це, вирішили, що покладете тільки Ормондів.

Лишалось тільки здогадуватись, чи визнав би це Ґрант, бо в цю мить крізь прочинені двері на патіо вийшла Гізер із порожнім келихом у руці та широко всміхнулася всім присутнім.

— Налий і мені трохи, Ґрубе, — попросила вона, влаштовуючись у четвертому кріслі. — Я щойно вклала Ітана, а мама читає дівчатам казку.

Ґрант із напруженим обличчям налив їй вина, а Гізер весело спитала:

— Ну, і що я пропустила? Ви вже встановили особу Аномії?

— Скоро встановимо, — відповів Страйк, не даючи Гранту відкрити рота, — треба тільки побачити лист, який не потрапив до труни.

— О, то ти їм розповів, — усміхнулася до Ґранта Гізер. — Я ж казала...

— Замовкни! — загарчав Ґрант.

Гізер, мабуть, менше збентежилася б, якби він її ударив. Незручну мовчанку порушив відчайдушний собачий брех у сусідньому садку.

— Ви радили йому зізнатися, так? — спитав Страйк у Гізер. — Дуже шкода, що він вас не послухався. Приховування доказів у справі про вбивство, брехня про спілкування із жертвою...

Тепер Гізер перелякалася.

— Корморане, — втретє докорила Робін, — ніхто не приховував жодних доказів. Я особисто, — провадила вона, звертаючись до Ледвеллів, — вважаю, що ви мали повне право прочитати ті листи. Вона була вашою небогою, а будь-який із чоловіків, які ці листи написали, міг виявитися винуватцем її смерті, хіба ні?

— Я саме так і сказала! — підбадьорилася Гізер. Побачивши, як дивиться на неї чоловік, вона додала: — Це правда, Ґрубе, я справді казала...

— Я не визнаю, що ми читали ці листи, і не визнаю, що котрийсь із них не потрапив до труни, — заявив Ґрант. Тепер він зняв окуляри. У сутінковому світлі його видатна щелепа здавалася витвором примітивного каменяра.

— Але ваша дружина щойно це визнала, — нагадав Страйк.

— Ні, вона...

— Визнала, — стояв на своєму Страйк, — і це стане підставою для видачі ордеру на обшук. Звісно, ви можете спалити лист до того, як приїде поліція, — це ваше рішення, — але ми обоє засвідчимо те, що сказала Гізер. А у крайньому випадку міністерство внутрішніх справ дозволить ексгумацію.

Із неприємною (на думку Страйка) передбачуваністю у скляних дверях з’явилася мати Гізер і весело спитала:

— Візьмете до себе?

— Ні! — гаркнув Ґрант. — Тобто дай нам хвилинку, Венді.

Його теща пішла, відверто розчарована. Сусідський собака брехав собі далі.

— Я радив би вам обом подумати про наслідки, які настануть, якщо ви і далі заперечуватимете, що маєте лист, — сказав Страйк.

— Все буде добре, — збрехала Робін, звертаючись до переляканої Гізер, — якщо ви зараз зізнаєтесь. Всі все зрозуміють. Цілком природно, що ви боялися за причетність Ормонда чи Блея до смерті Еді. Не думаю, що інша людина на вашому місці стрималася б і не прочитала листи, адже Еді померла страшною смертю. Це дуже природний вчинок.

Гізер ці слова, здавалося, трохи втішили.

— А от як далі прикидатиметесь, що листа у вас немає, це буде мати максимально підозрілий вигляд, коли все відкриється, — підхопив Страйк, відповідаючи на ворожий погляд Ґранта зацікавленим. — Газети обожнюють таке. «Чому вони мовчали?» «Чому вони його сховали?»

— Ґрубе, — прошепотіла, знов перелякавшись, Гізер, і Робін була певна, що вона уявила плітки на дитячих майданчиках після таких публікацій. — Я гадаю...

— Ми його не ховали, — сердито заявив Ледвелл. — Просто не поклали до труни. Він написав чисту гидоту. Я не міг покласти таке до неї.

— Ми можемо побачити лист? — спитав Страйк.

Сусідський собака шаленів; Ґрант сидів і дивився на Страйка. На думку детектива, Ледвелл був не з розумних, але й далеко не йолоп. Зрештою Ґрант повільно підвівся і зник у будинку, лишивши дружину тривожитися.

— Часто таке? — люб’язно спитала Робін, показуючи у бік гавкучого пса.

— Таке... а, собака? Ой, так! — відповіла Гізер. — Просто не замовкає. То померанський шпіц. Дівчатка просто марять песиком. Ми сказали, що, може, і заведемо, як повернемося до Оману... справа у тому, що там дуже дешева прислуга, тож я, мабуть, зможу давати раду і маленькому, і собаці. Але в жодному разі не померанський шпіц!

— Не можу вас критикувати, — кивнула Робін, а її пульс пришвидшився від думки про доказ, який зараз з’явиться.

Повернувся Ґрант із конвертом у руці. Перш ніж він сів, Страйк спитав:

— Ви маєте прозорий пакет?

— Що? — спитав Грант, який все ще сердився.

— Прозорий пакет. На листі є сліди ДНК. Я не хочу ще сильніш його забруднювати.

Грант мовчки зник у кухні та повернувся з пакетом для заморожування.

— Будь ласка, відкрийте лист і покладіть його у пакет, перш ніж ми прочитаємо, — попросив Страйк. Грант все зробив, а тоді кинув лист на стіл і підсунув до Страйка.

Серце Робін шалено калатало. Вона нахилилася до Страйка, щоб разом прочитати короткий абзац найрафінованішої, як сказала б Пат, «писанини психів», що Страйк колись бачив. Дрібні нерівні літери, деякі — гарячково наведені жирнішим чорнилом: текст здавався дивно дитинним. Точніше, міг би здаватися, якби не ідеальна грамотність і не зміст.

Ти казала, що ми схожі. Ти змусила мене повірити в твою любов, а тоді кинула, мов шмат лайна. Якби ти лишилася жити, ти б використала й замучила ще безліч чоловіків, відкидаючи їх, щойно набриднуть. Ти була зверхньою, лицемірною, мерзенною шкурою, і я хочу, щоб ці слова зотліли поруч із тобою як найточніша, найчесніша епітафія. Визирни з Пекла, щоб побачити, як я володітиму «Чорнильно-чорним серцем» вічно.

— Вам це дала Катя Апкотт? — спитав Страйк, піднімаючи очі на Ґранта.

— Так.

— Гидота, правда? — з жаром спитала Гізер. — Чисто гидота. І той факт, що Катя це все записала, а тоді передала Ґрубу, знаючи, що там... А Аллан Йомен і Річард Елґар ще кажуть, що вона хороша людина! Мене мало не знудило, коли я почула ті слова у «Клубі мистецтв».

— Але Катя Апкотт цього не писала, — сказав Страйк. — Це не її почерк. Ось це — її почерк, — додав він, показуючи на конверт, на якому тими самими акуратними квадратними літерами, якими Катя записала для нього імена причетних до мультфільму кілька місяців тому, було виведено:

«До Еді».

— Тоді... хто це написав? — спитав Ґрант, показуючи на лист коротким товстим пальцем. Тепер вони з Гізер виглядали справді нажаханими.

— Аномія, — відповів Страйк, дістаючи мобільний і клацаючи фото листа. Сховавши телефон та записник у кишеню, він потягнувся по милиці.

— Вам слід негайно подзвонити в поліцію. Спитайте Раяна Мерфі з кримінального відділу. Він має побачити цей лист. Тимчасом не діставайте його з пакета.

Він важко зіп’явся на милиці: коли довго сидів, тримати рівновагу завжди важче.

— Добраніч, — тихо сказала Ледвеллам Робін, не в змозі швидко скинути маску доброго копа. Слідом за Страйком вона пішла до будинку, лишаючи за спиною шоковану мовчанку, яку раз у раз порушувало дзявоління померанського шпіца.