Чорнильно-чорне серце. Книга 6

101

Чоловіки й жінки буремних доль...

Розбили маски, що на них вдягнула,

І в дикім вишкірі своїх живих облич

Прокляли утиски моєї тиранії...

Елізабет Баррет Бравнінґ,

«Аврора Лі»

Просочена смородом сміття й застарілої сечі сходова клітка будинку, де мешкала Зої, на другий раз гнітила не менше, ніж уперше. Піднімаючись бетонними сходами, Робін переклала сирену, яку постійно носила у сумочці, в кишеню і охопила її долонею.

Опинившись на останньому поверсі, вона постукала в двері Зої.

Двері негайно прочинилися. Зморена дівчина дивилася на Робін так, наче зустріла Смерть власною персоною, але Робін виявилася правою, а Страйк — ні: в кімнаті була тільки Зої, — худюща, нажахана. Її обведені чорним очі уп’ялися в обличчя Робін, яке Зої вперше бачила без гриму.

— Я можу зайти? — спитала Робін.

— Та, — кивнула Зої, задкуючи від неї.

У кімнаті в неї було вузьке ліжко з тонким чорним покривалом, усипаним білими зірками, на якому стояв старий ноутбук. З карниза звисала рожева гардина з непідшитим низом, на холодильничку вісімдесятих років стояла плитка на дві конфорки, поруч ледь трималася на стіні маленька раковина. Шафок не було — лише полиці. На полиці над холодильником виднілися самотня каструля і кілька бляшанок низькокалорійного супу, на полиці над ліжком — трохи дешевої косметики, дезодорант, олівці й ручки, блокнот. Нечисленна одіж Зої, вся чорна, була акуратно складена в кутку. Вільного простору в кімнаті лишався добре якщо квадратний ярд; килимове покриття світло-зеленого кольору було брудне.

Утім, коли Робін тільки увійшла до кімнати, все це заледве впало їй в око, бо вся увага негайно прикипіла до стін та стелі. їх покривали аркуші з малюнками, зробленими олівцем і чорнилом. Неймовірно детальні, вигадливі — геніальні, нестримні витвори невиліковно творчої людини. Робін була майже шокована потужністю таланту, виставленого на цих обшарпаних стінах.

— Ого, — тихо вимовила вона, не в змозі відірвати погляд від стін. — Зої... це неймовірно...

Переляканим обличчям дівчини прокотився трем радості.

— Мені потрібно подзвонити, — сказала Робін. — Все гаразд, не бійся, — додала вона, бо Зої дуже стривожилася. — А потім ми зможемо поговорити.

Вона натиснула на номер Страйка.

— Зої тут, — повідомила вона.

— Сама?

— Так.

— Гаразд, щасти, — відповів Страйк, і Робін поклала слухавку, увімкнула диктофон (про що не сказала Зої) і сховала телефон у кишеню.

— Сідай, якщо хочеш, — прошепотіла Зої.

— Дуже дякую, — відповіла Робін, і вони вдвох сіли на ліжко.

— Зої, нащо ти хотіла мене бачити?

— Тому що, — глибоко вдихнула Зої, — Аномія... ну, котрий створив «Гру Дрека»... каже, що вб’є тебе і твого партнера. Каже, зробить із вас Ледвелл та Блея. Пузавчора він показав мені твоє фото з газети, і я зрозуміла, що ти Джессіка. Я, мабуть, дістала того чулувіка, що відповідає у тебе в офісі — я кидала слухавку, бо було дуже страшно, а ще мій хлопець каже, що не можна тобі дзвонити, бо матиму проблеми, але я мусила, бо впевнена, що то він убив Еді.

— Ти впевнена, що твій хлопець...

— Hi! — аж крикнула Зої. — Ні! Аномія! Я рузмовляла з однією дівчиною з інтернету, з Паперовобілою, так вона...

— Вона є в «Грі Дрека» просто зараз?

Зої здавалася враженою тим, що Робін чудово знає, де перебуває Паперовобіла.

— Зої, ти дозволиш мені з нею поговорити? Не бійся. Вона не знатиме, що це я, а не ти.

— Але ж ти не знаєш, як...

— Я знаю про гру все, — запевнила Робін. — Я Баффілапуся. Принаймні була нею протягом останніх кількох місяців.

— Ти Баффілапуся? — не повірила власним вухам Зої. — Це з тобою я...

— Так.

Із роззявленим від подиву ротом Зої розвернула ноутбук до Робін, і та побачила модераторський канал, а поруч — відкритий приватний канал, в якому спілкувалися Хробак-двадцять-вісім і Паперовобіла. Робін швидко погортала повідомлення, щоб зрозуміти, про що між ними йшла мова.

<Модераторський канал>

<15 червня 2015 17.47>

<Присутні: ДрекНудикує, Хробак28, Аномія>

ДрекНудикує: але навіщо?

>

>

Аномія: бо я хочу, щоб всі розмови віднині відбувалися у модераторському каналі

ДрекНудикує: а Моргаус не лишив якихось інструкцій, посібника там?

ДрекНудикує: я не знаю, як їх прибрати

Аномія: ти ж, курва, казав, що вмієш кодити

ДрекНудикує: вмію

ДрекНудикує: але ж це інший рівень

ДрекНудикує: і людям подобаються приватні канали

Аномія: людям подобається ними зловживати. Роби що тобі сказано

<Приватний канал>

<15 червня 2015 17.47>

<Присутні: Паперовобіла, Хробак28>

Хробак28: а що як це правда ?

Хробак28: раптом він не жартує ?

Паперовобіла: ти що, дурна, це не може бути він

Хробак28: звікди ти знаєш ? бо він каже , що , то він

>

Паперовобіла: я знаю Аномію, і просто неможливо, щоб він це зробив

Хробак28: ти знаєш Аномію ? знаєш хто він ?

>

Паперовобіла: так

Паперовобіла: ти ж нікому не розповідаєш, що Аномія убив Ледвелл?

Хробак28: ні

Хробак28: ти що

>

— Ти казала Паперовобілій, що вважаєш Аномію убивцею Еді? — спитала Робін у Зої, і та кивнула.

Робін торкнулася клавіатури, нагадавши собі, що треба зберігати своєрідну пунктуацію Зої, аж тут Паперовобіла заговорила перша.

>

>

>

Аномія: людям подобається дофіга всякої непотрібної дурні. Просто роби що сказано

>

>

>

>

ДрекНудикує: маю відійти

<ДрекНудикує вийшов з каналу>

>

>

>

Аномія: Хробаче?

>

>

Хробак28: так?

Аномія: ти зараз із кимсь розмовляєш у приватному каналі?

Паперовобіла: добре, бо якщо Аномія взнає, що ти таке робила, він на тебе капець розлютиться

Хробак28: я нікому нічого не казала

Хробак28: це тобі Моргаус розповів , хто Аномія насправді ?

Паперовобіла: ні, мені розповів сам Аномія

Хробак28: серйозно ??

Паперовобіла: так. ми подружилися

Хробак28: ого . я думала , ти злитимешся , що він позбувся Моргауса

Паперовобіла: Моргаус був слизький покидьок

Паперовобіла: полотном дорога

Хробак28: а я думала , що ви з ним були друзями

Паперовобіла: ні, відколи я зрозуміла, що він насправді збоченець

>

>

Робін не збиралася повторювати свою помилку.

Хробак28: так , з Паперовобілою

Аномія: і ти не проти розповісти мені, про що там між вами мова?

Хробак28: непроти

Аномія: чесно?

Хробак28: так , я все розповім

>

>

>

Паперовобіла: хаха, попалася

>

Паперовобіла: брехуха

Робін застигла, дивлячись то на один канал, то на другий. Серце раптом почало шалено калатати.

Хробак28: цікаво

Хробак28: як так виходить, що ти і Паперовобіла ніколи не говорите одночасно

>

>

>

<Хробак28 був забанений>

>

>

>

Хробак28: тобі так не здається?

>

>

<Хробак28 був забанений>

Робін повільно закрила ноутбук.

— Що сталося? — стривожилася Зої.

— Боюся, Хробака-двадцять-вісім щойно забанили.

— О ні! — прошепотіла Зої, закриваючи обличчя руками і дивлячись на Робін крізь пальці величезними запалими очима у чорних колах. — Дідько... він рузсердився? Ти йому рузповіла, що я казала їй про вбивства, так?

— Мені не довелося цього робити. Ти весь час розмовляла з Аномією. Аномія та Паперовобіла — це одна людина.

— Що-о? Боже! Ні! Він тепер прийде по мене, він мене тепер просто...

Зої запанікувала, підскочила, заозиралася, ніби збираючись схопити свої пожитки та втекти.

— Зої, сядь, — твердо сказала Робін. — Сядь! Я можу тобі допомогти, чесне слово, можу, але ти мусиш розказати мені те, що знаєш.

Дівчина опустилася на ліжко, не зводячи з Робін величезних запалих очей, і зрештою прошепотіла:

— Аномія не той, на кого ти думаєш.

— Не той, на кого я думаю? — перепитала Робім.

— Не той, — повторила Зої, по щоках якої заструменіли сльози. — Ти ж тому з ним рузмовляла в перуці, так? Якби я знала, то я б ніколи в житті навіть близько не підійшла ду нього...

— Зої, ти маєш на увазі Тіма Ашкрофта?

— Ні! — пискнула Зої. — Ні-ні.

Проте вона міцно стиснула губи, ніби схаменувшись, ніби злякавшись того, що збиралася зронити з вуст далі.

— Слухай, я знаю, що у тебе з Тімом... стосунки, — почала Робін, завагавшись, бо гидко було називати таким гучним словом те, як Тім експлуатував цю нещасну самотню дівчину.

Обличчя Зої знову пішло зморшками, а Робін знову вразила ця її зовнішність старої дитини, — тонкі кісточки, дитинний жест, яким вона торкнулася заплаканих очей татуйованою рукою.

— Він тепер пурве зі мною, — схлипнула вона. — Він рузсердиться, що ти тепер все знаєш. Зразу зрозуміє, що то я тобі все рузповіла.

Вимовивши ці слова, вона взяла телефон і глянула на час.

— Ти чекаєш на нього?

— Так, — кивнула Зої, а сльози так само котилися їй по щоках. — Сказав, що прийде, бо я сказала, що хочу з тобою поговорити. Він був проти. Він дуже боїться поліції.

«Ще б пак», — подумала Робін, а вголос сказала:

— Я думала, він хотів би, щоб убивцю Еді знайшли. Він же був її другом.

— Він насправді хоче, щоб убивцю піймали, просто... він боїться, що люди не зрозуміють нас, наші стосунки, і тому не любить, коли я рузмовляю з незнайомими... Він так розлютився, коли я пішла робити в Норт-Ґров! Але то не він все почав... то я, — дуже щиро додала Зої. — Він ні в чому не винний. Я його перша пуцілувала.

— Скільки тобі було років?

— Тринадцять, і він був проти, бо я була мала. То все моя ініціатива.

То я винна, а не Тім.

— Ти його силувала?

— Н-ні, — схлипнула Зої. — Він сказав, що кохає мене, але нам не можна, бо я мала, а я сказала, що то байдуже. Він не хотів нічого фізичного, то все я.

— Ти казала Тіму, що вважаєш Аномію убивцею Еді? Зої кивнула, плачучи.

— А казала про свої підозри щодо Аномії?

— Так, але він сказав, що то дурниця.

— Прошу, Зої, скажи мені...

— Але ж ти наче знала! Я думала, ти тому приходила до Норт-Ґров?

— Ти думаєш на Пеза Пірса?

— Ні, — прошепотіла Зої. — На Нільса.