Чорнильно-чорне серце. Книга 6

105

Коли усяка таїна

Розкриється сповна;

Коли усе нічне й ганьблене

Здобуде врешті-решт імено...

Крістіна Россетті,

«Рано чи пізно: і все ж»

— Так, — сказав Страйк; вони ішли палісадником Ледвеллів крізь всі густішу темряву. — Треба поговорити з Катею. Хочу дістатися до Аномії раніше, ніж він розтрощить ще чийсь жорсткий диск.

Щойно вони знову сіли у «БМВ» і Страйк закинув милиці назад, він набрав Катю, але увімкнувся автовідповідач.

— Не бере слухавку.

— Чверть на десяту, — сказала Робін, глянувши на приладову панель. — Може, вона в цей час вже ставить телефон на безгучний?

— Тоді їдьмо до них, — сказав Страйк.

— Не думаю, що Ініґо зрадіє таким пізнім гостям, — відповіла Робін, запускаючи двигун. — Будемо там щонайменше за двадцять хвилин.

— Сподіваймося, що бідаха досі у Вітстейблі.

Коли Робін виїхала зі стоянки і помчала вздовж Баттлдін-Роуд, вона сказала:

— Катя могла не знати, що передає. Вона ж, мабуть, була певна, що у конверті лист, який надиктував їй Джош.

— Згоден, і з цього випливає, що вона випускала лист із поля зору в якийсь момент між запечатуванням конверта у шпиталі та передаванням його Ґранту Ледвеллу. Нам треба встановити його точні переміщення.

— Також там буде ДНК, якщо тільки Ледвелли його не геть затерли.

— Аномія не дурний. Я певен, що він був у рукавичках, і якщо ДНК не буде — нам лишається тільки почерк та потенційний доступ до сумочки Каті.

Обабіч вулиць, якими вони їхали, світилися вікна чиїхось домівок, і Робін уявляла, що там живуть щасливі, нормальні люди. Вона тихо промовила:

— Ми маємо справу з украй збоченим розумом, так? Захотіти покласти в її труну ТАКЕ...

— Так, — кивнув Страйк, який не відривав погляду від дороги попереду, занурений у свої думки, — це справді дуже нездорова людина.

— Яка була певна, що Еді її любить.

— Або ввела себе в оману.

— Можна тепер дізнатися, що ти мав на увазі, коли сказав, що перерізав дріт?

— Що? — перепитав Страйк, який думав про своє. — А! Я мав на увазі колючий дріт, який перерізають, щоб дістатися до позицій ворога.

— І в цьому випадку дріт — це... що?

— Ті супутні акаунти, яких Аномія наплодив у твіттері. Зверхній паскудник навіть не думав, що хтось колись зауважить таку дрібноту, тож не дуже ховався з іменами... Дай мені ще хвилину, і я тобі скажу, на що вони всі вказують, — додав Страйк, знову дістаючи мобільний. — Я точно бачив ім’я «Джон Болдвін» десь поза твіттером...

Робін розпирало від нетерпіння й тривоги, але вона слухняно замовкла і звернула на Голловей-Роуд, яка поведе їй на північний захід, до Гемпстеда і Гайґейта. Поруч із нею схилився над мобільним насуплений Страйк: то набирав слова, то думав, то знов набирав.

— Попався! — нарешті вигукнув він, а Робін аж підскочила. — Ось він, на реддіті, у «Розшуку злочинних сук», і... чорт.

— Що? — спитала Робін, серце якої все ще дико калатало.

— Він написав наведення на сестру Марка Барретта.

— Що-о?

— «Брехлива сука Дарсі Олівія Барретт облудно звинуватила свого хлопця у замаху на зґвалтування. Проживає за адресою: Гокстет, Ланкастетр-Драйв, 46...» Він дав посилання на її сторінки в соцмережах... Саме тому я не зміг її знайти. Вона, мабуть, все видалила після цього.

— Страйку, кажи вже, що там з іменами, — нагадала Робін. — На що вони вказують?

— Почнімо з того, що Марк Лепін — це убивця чотирнадцятьох жінок. Чотирнадцять — улюблене число Аномії. Юліус, котрий «Я є Евола», вказує на місце, де Аномія є чи був — на Норт-Ґров.

— Ти ж наче казав, що Евола — це письменник, який до смаку ультраправим?..

— Я помилявся. Якщо Аномія — Учень Лепіна, то він же і «Я є Евола». Далі маємо Макса Реґера, німецького композитора XIX століття... я мав би звернути увагу, коли побачив його ноти на тому клятому синтезаторі.

— Зажди...

— Джон Болдвін, британський композитор XVI століття. Золтан Кодай, угорський композитор XX століття. Скарамуш — просто з «Богемської рапсодії» Квінів. Тобто це людина, яка слухає і «Queen», і бітлів — можливо, тому, що не має іншого...

Задзвонив, підключившись до блютузу в машині, Страйків мобільний: Катя. Страйк відповів, але не встиг навіть привітатися, як з динаміка почувся пронизливий крик:

— Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!.. Дзвінок обірвався.

Страйк тицьнув на номер, щоб передзвонити, але йому не відповіли. Робін втиснула газ у підлогу.

— То не Катя, то Флавія. Страйку, дзвони... Але він уже набирав 999.

— Поліція? Чутно крики з будинку номер вісімдесят один на Лісбурн-Роуд, там чоловік із ножем... Та, бляха, просто знаю! Корморан Страйк... Сім’я з чотирьох осіб...

— Чорт, — сказала Робін, коли Страйк закінчив дзвінок. — Чорт! Це я винна, я, я його сполохала...

— Дідька лисого ти винна, — сказав на це Страйк і схопився за сидіння, бо Робін заклала поворот на швидкості.

— Я! Я мала б здогадатися... Страйку, він же уміє малювати, і дуже добре.

— Звідки ти знаєш?

— У вбиральні у Норт-Ґров висить його автопортрет. Я думала, що то Катя намалювала, а потім побачила її роботу у кімнаті Джоша та Еді, і це була базгранина... і... — Робін аж зойкнула. — Страйку, я зрозуміла, чому він пішов кружним шляхом, коли убив Еді. Раян Мерфі казав, що пустищем тоді бігала вівчарка без повідця...

— А він боїться собак.