Навколо Парнасу: Літературні бувальщини

«Я ЗАЛИШИВ СТАРУ НАЗВУ»

Коли роман «Як гартувалася сталь» вже був у видавництві, видавці засумнівалися: чи не подумає читач, що це підручник для металургів, і книжка не розійдеться.

Захвилювався і Островський. Наприкінці березня 1932 року він в одному з листів писав:

«Назва роману, мабуть, буде змінена».

Та згодом бадьорі рядки. «Ні, цього робити не можна. В цій назві — смисл роману. Я до неї прикипів. Хай же вона залишиться».

І 4 квітня Островський вирішив остаточно: «В редакції книжку хотіли назвати «Павло Корчагін», та я наполіг на старій назві».

25 ТИСЯЧ БАГНЕТІВ

Один із друзів М. Островського Л. Берсенєв згадує: «Важко передати словами радість і щастя автора, який так довго чекав цієї книжки. Микола Олексійович ніжно погладив обкладинку, довго намагався навпомацки визначити малюнок на ній. Пальці його зупинилися, і він запитав:

— Що це, багнет?

Так, це був блискучий срібний багнет, який перетинав навскіс сталевий фон коленкорової палітурки.

— Послухай, Лев, адже це той самий багнет, про який писав наш друг Павло Корчагін братові Артему. Адже це мій багнет, моя зброя...»

Тоді книжка вийшла тиражем 25 тисяч. Коли Островському сказали про це, він радісно вигукнув: «25 тисяч! Це ж двадцять п'ять тисяч нових багнетів вступили в бій! Адже це ціла дивізія, ні, цілий корпус. Новий свіжий корпус борців за соціалізм!..»

ТРЕБА ВСТИГНУТИ

— Який у вас робочий день? — запитали М. Островського.

— Я диктую по десять-дванадцять годин щодня. Раніше писав від руки, а потім за допомогою особливого транспаранта. Так було створено роман «Як гартувалася сталь». А зараз у мене є секретарка, і я диктую їй.

— Але ж і диктувати десять чи дванадцять годин — це забагато.

— Я мушу поспішати. Мені стільки треба встигнути...

ПОЛУМ'Я СЕРЦЯ

Якось М. Островський запитав, що нового написав письменник Н. Друзі відповіли, що цей письменник вже давно нічого не пише, хоч здоров я йому не бракує, і займається лише тим, що виступає перед аудиторією з читанням уривків давно виданої книжки.

З цього й живе...

— Йому дано здоров'я, та не дано полум'я серця,— сказав про нього Островський.

ПОРАНЕНИЙ БОЄЦЬ

М. Островський запитав лікаря:

— Скільки мені ще залишилося жити?

Той трохи розгубився і дав зрозуміти, що медична етика забороняє відповідати хворим на такі запитання.

Островський наполягав:

— Я не хворий. Я — поранений боєць. Від вашої відповіді залежить, як мені розпорядитися рештою свого часу Якщо залишилося жити рік, я працюватиму десять годин на добу, якщо ж півроку — то удвічі більше. Я мушу повернути втрачене.

ЗГОРІВ ДОТЛА

Своєму другу, журналістові і письменникові С. Трегубу, Островський говорив:

— Якщо тобі зателефонують і повідомлять, що я помер, не вір доти, доки сам не прийдеш і не побачиш. Якщо ж прийдеш і побачиш, що я мертвий, не пиши, як звичайно пишуть в некрологах: «Він міг би ще жити!» Знай: якби хоч одна клітина мого організму могла жити, я б жив і боровся... Я відійду вщент розгромленим. Я покажу їй, «старій відьмі», як умирають більшовики. Під «старою відьмою» він мав на увазі смерть. І коли Островський помер, С. Трегуб написав: «Він згорів дотла і тільки тому помер».