Лесь Мартович не любив говорити про літературну працю як про професію.
— Я не маю професії, бо не можу жити з того, над чим працюю. В адвокатській канцелярії я списую стільки паперів, що з огидою відвертаю голову від чорнила. А в цих адвокатських паперах є такі «казуси», що не треба до них нічого додавати.
Дехто боявся злісних дотепів і соковитих епітетів Мартовича, проте він не мав наміру осміювати будь-кого.
— Кажуть, Мартович має занадто довгий язик,— кепкував він,— а хто ж мусить його мати, як не галицький адвокат, який меле ним з ранку до ночі?!
У серпні — вересні 1914 року російські війська розгромили австро-угорські з'єднання і оволоділи значною частиною Галичини і всією Буковиною.
Наступ російської армії Мартович сприйняв без остраху; він не лякався її і радо вступав у розмови з російськими солдатами. Господар Купців, у якого жив Мартович, увесь час тремтів, що ці розмови можуть втягти його в якусь неприємність в разі повернення австрійської влади. А Мартович кепкував з нього:
— Чого ти, дурний, боїшся? Австрії більше не буде. Це тобі кажу я — політик зі здоровим хлопським розумом. А от революції тобі боятися треба, бо ти поміщик, буржуй, і я перший буду ділити твою землю, бо маю велику кваліфікацію на це...
Священик у Городку зустрічає Мартовича і каже:
— Ех, пане адвокате! Не хочете ви ходити до моєї церкви і слухати мої проповіді.
— Зрозумійте, це я роблю для вашого добра. Ви можете зробити з мене правовірного християнина, я потраплю разом з вами в рай і там зіпсую вам настрій своїми безбожними словами на цілу вічність.