Навколо Парнасу: Літературні бувальщини

ПРО ДІДА ТЕРЕШКА

У студентські роки Степан Олійник зустрічався з народним артистом СРСР Ю. В. Шумським. Про це поет розповідав:

— На одних зборах у нашому селі виступив дід Терешко і дуже насмішив усіх. Я майже дослівно запам'ятав той виступ, дещо додав від себе і кілька разів розповідав про це хлопцям-однокурсникам. Якось ми гуртом стояли в коридорі біля актового залу, чекали приходу акторів, які зголосилися дати концерт. Хтось із товаришів каже:

— Давай, Стьопо, про діда Терешка...

Я почав розповідати. Гурт збільшувався, сміх котився коридором. А коли закінчив читати, то серед слухачів побачив Юрія Васильовича. Він підійшов, запитав, що я читав, де надруковано. Я пояснив, що то не літературний твір, а виступ мого земляка діда Терешка на колгоспних зборах. Актор попросив переписати йому цю річ і призначив побачення.

О третій годині наступного дня ми зустрілися в гуртожитку. Я вже переписав виступ діда Терешка. Юрій Васильович попросив розказати написане. Уважно слухав, робив помітки в рукописі. Кілька разів я розказував йому, а він правив, вписував деталі. Ось тоді я зрозумів вагу кожного слова. Воно повинно бути на місці, повинно грати всіма своїми барвами. А через п'ять днів Юрій Васильович читав на концерті записане мною оповідання, яке назавжди увійшло в його репертуар.

Так з'явилася перша гумореска Степана Олійника — «Без лишнього».

ДЕ ТОЙ МАЦЕПУРА?

З 1953 року Степан Олійник почав постійно співробітничати в газеті «Правда».

— А було це так,— розповідав поет.— Якось дзвонить мені додому завідуючий відділом фейлетонів газети «Правда» С. Нариньяні.

— Степане Івановичу,— говорить він,— ми читаємо ваші чудові твори в «Перці», «Крокодиле», в республіканських газетах. А чому ви нічого не пишете нам, у «Правду»?

— Не знаю,— відповідаю.— Можливо, для «Правди» це не підходить. Можливо, дрібно чи вузько...

— А ви пишіть і надсилайте.

— Спасибі,— дякую.— Писатиму.

А що ж його написати? І згадалася тема, яка вже давно непокоїла мене. Напишу, думаю, про такого незамінимого, а насправді нікудишнього працівника районного чи обласного масштабу, якого «перекидають» з однієї високої посади на іншу тільки тому, що він потрапив у номенклатуру. Написав і десь за тиждень з'явився мій «Номенклатурний Мацепура» в «Правде», в перекладі Бориса Палійчука. На другий день телефонний дзвінок.

— Вас турбують з прокуратури. Скажіть, будь ласка, це ваш фейлетон в «Правде»?

— Мій.

— Просимо вас дати адресу Мацепури... Ми повинні реагувати... А у фейлетоні адреси не вказано...

— Це узагальнений тип, образ,— відповідаю.— Такі конкретні Мацепури є в кожному районі.

— Тип?! Ну добре,— сказав працівник правосуддя.— Ми так і запишемо.

ЩО ЗРОБИЛА РИМА

Якось у «Перці» Степан Олійник надрукував віршовану гумореску «В клубі». В ній йшлося про дуже погану роботу кінопересувки, про те, що під час сеансів плівка щоразу рвалася. Це набридало кіномеханіку, і він розповідав глядачам зміст наступних частин.

Працюючи над гуморескою, автор до слова «громадяни» підібрав риму «Роксоляни», тобто назву села, де все це нібито відбувалось. Можливо, гуморист чув десь про це село, та швидше він його вигадав, так само як і зміст твору.

Тижнів за два після опублікування гуморески до редакції «Перця» надійшов лист з Одеського обласного відділу кінофікації: «Після надрукування у Вашому журналі критичного виступу Степана Олійника обласний відділ кінофікації послав у село Роксоляни Овідіопольського району комісію. Перевіркою на місці встановлено, що вказані в матеріалі факти мали місце...»

Далі вказувалося, що трест кінофікації вирішив поставити в селі Роксоляни стаціонарну кіноустановку.

Ось яку добру справу зробила рима!

СВОЯ ДРУЖИНА І ДЕРЖАВНА МАШИНА

А то був ще такий випадок.

У газеті «Радянська Україна» Степан Олійник надрукував гумореску «Дорога дама». В цій сатирі висміювались ті дорогі для держави дами, які щоденно роз'їжджають на службових машинах своїх чоловіків, відповідальних працівників: на базар, у магазини, до подруги в гості і т. п.

І от якось кореспондент «Радянської України» надіслав Степану Івановичу виписку із стенограми. Виступаючи на обласній партійній конференції, працівник одного міськкому сказав делегатам: «Закінчуючи, товариші, свій виступ, я хочу в порядку самокритики визнати, що мене цілком справедливо покритикувала «Радянська Україна» у вірші «Дорога дама» за те, що дружина моя використовувала машину для особистих потреб...»