«Кеміне» по-туркменськи означає «зневажений». Цей псевдонім узяв собі юнак Мамедвелі, якого злидні і голод гнали дорогами Середньої Азії. За сміливе і правдиве слово народ полюбив поета. У сатиричних віршах він викривав зажерливих баїв, ненаситних мулл. Кеміне не давав спуску і мусульманському наставнику, піру Ералі-ішану.
— Ну і язичок у тебе, Кеміне! — не витримав якось Ералі-ішан. — Жодне слово від тебе не сховається!
— Однак мені до вас далеко, святий отче, — признався Кеміне. — Від вас не сховається жодна зернина в чужому мішку, жодна монета в чужій кишені.
Запросили Ералі-ішана розділити спадщину між синами померлого бая. Ішан узяв з собою учня-сопі Кеміне. «Буде з ким поговорити в дорозі, і за конем пригляне», — вирішив пір.
Розділивши добро між спадкоємцями, Ералі не забув і про себе.
— А що, — запитав лукаво Кеміне, — покійний і вам був батьком?
— Чи великий гріх курити кальян? — запитав селянин ішана.
— Якщо курити для лікування, то гріха немає, — відповів священнослужитель.
— Вах, вах, — здивувався Кеміне, який чув цю розмову, — але ж тільки вчора ви говорили: хто палить, на того чекає пекло! Чому вірити?
— Де ти переховуєш мішок зі своїми жартами і дотепами? — питали люди Кеміне. — Ми б хотіли його викрасти.
— Тоді вам довелося б викрасти мою шубу, — сміявся поет. — У ній моя таємниця: в кожній дірці жарт, під кожною латкою — дотеп.
Компанія, в якій були пір і Кеміне, зібралася їсти диню.
— Обережно ріжте, як би з неї не вийшов Кеміне у своїй шубі! — пожартував пір.
— Бай-бо! — усміхнувся Кеміне. — Швидше може статися, що я вийду з вашого будинку... без шуби.
Кеміне відпросився у піра навідатися до сім'ї.
— Провідай, — погодився учитель, — і привези мені гарного собаку-гончака.
Уладнавши сімейні справи, Кеміне незабаром повернувся у Хіви. Пірові привіз великого вовкодава. Ералі-ішан був незадоволений:
— Я просив привезти гончака, а це якийсь дворняга.
— Не сумуйте, вчителю, — сказав Кеміне. — Цей дворняга поживе трохи біля ваших дверей і буде справжнім гончаком.
Якось Кеміне віз пісок. Зустрів бая.
— Навіщо тобі пісок? — запитав бай.
— Труїти комарів.
— Продай мені.
Кеміне продав, а незабаром бай зустрів поета:
— Ти обманув мене! Пісок не допомагає.
— Може, ви ним неправильно користувалися.
— А... як треба?
— Треба піймати комара і насипати йому в очі піску.
— Та вже як я його піймаю, то й так уб'ю.
— Ви маєте рацію, — сказав Кеміне. — Це навіть краще.
Якось пір за проведення релігійного обряду одержав багато зерна, але, за звичкою, ні з ким не поділився, хоч учні йому допомагали.
— Учителю, — звернувся до нього Кеміне, — в який рік ви народилися?
— У рік пацюка, — відповів той.
— Тепер зрозуміла ваша любов до зерна, — сказав Кеміне.