Навколо Парнасу: Літературні бувальщини

ВІД ПАНА ДО ПАНЧА

Починаючи з 1921 року, землемір Петро Панченко надсилав до місцевої газети «Незаможник» дописи, оповідання, або, як він їх сам називав, «житні етюди».

Під багатьма творами стояв підпис: Максим Отава. Та одного разу чергову кореспонденцію він підписав: «Пан». Розгорнувши наступного дня газету, підпису свого не побачив. Над самозваним «Паном» було вчинено розправу: під заміткою стояло «Панч».

Редактор вирішив по-своєму: з панством було назавжди покінчено, тож кого міг задовольнити такий, хай навіть і гумористичний, псевдонім!

КОЛИ ВІН У НАС БУВ?

Петро Панч орієнтувався на достеменні факти, і критики завжди підкреслювали цю «документальність». Літературознавець В. Заєць розповідав: коли вийшло оповідання «Мишачі нори», в тій слободі, де письменник писав його, твір зрозуміли як допис про тамтешніх людей і навіть зробили певні організаційні висновки.

Коли ж Петро Йосипович читав це оповідання на одній із плужанських вечірок, під час обміну думками виступив учитель з Волині і сказав:

— Я щойно вислухав оповідання про наше село. Все написано так, як воно справді в нас є. Я тільки не знаю, коли це автор був у нашому селі, що я його не бачив.

П'ЄСА І ОСЕЛЕДЦІ

З іронією згадував Петро Панч свої перші кроки в драматургії: «Я написав п'єсу «Павук»... Але господиня, у якої я наймав кімнату, була байдужа не тільки до драматургії, а навіть до всієї культури. Не стала оцінювати п'єсу, а оцінила цупкі сторінки з бухгалтерської книги, на яких вона була написана, і загорнула в них оселедці».

НАПИШІТЬ ДЛЯ ДІТЕЙ

— Петре Йосиповичу, напишіть що-небудь для дітей,— звернулися школярі до письменника.

— Для дітей! Гаразд, що-небудь напишу.

Несподівані гості тут же підсунули Панчу якогось папірця, щоб він його підписав, забрали обіцянку й пішли.

Місяців за три школярі прийшли знову. І газету, в якій видрукувана обіцянка письменника, тримають у руках.

— Написали, Петре Йосиповичу, для дітей? — запитують.

Письменник почервонів, як піонерський галстук.

— Значить, не написали.

Панч дав школярам слово честі, що напише, і того ж вечора почав працювати над оповіданням «Малий партизан». За тиждень його вже читали в усіх школах. Дітям подобалось і дорослим.

ПИСАНА РЕЦЕНЗІЯ

Після того як оповідання «Малий партизан» було надруковане в альманасі, письменник одержав листа. Писав учень І групи великими літерами:

«Товаришу Петро Панч. Я читав Ваш твір «Малий партизан», мені він дуже сподобався. Особливо сподобалося те, як Василько поламав гармати й направив червоних на село. Будь ласка, товаришу Панч, надпишіть мені таку книжку А я Вам за це свої малюнки пришлю. Я вчуся в І групі. Мені вже 7 років. Віталій Кузьменко».

Петро Йосипович з цього приводу записав:

«Це була перша писана рецензія на мій твір. Вона для мене дорожча за всякі друковані рецензії».

ЯКБИ ПРИСЛУХАВСЯ

На обговоренні історичного роману «Гомоніла Україна» П. Панч почув багато дорікань і зауважень. Петро Йосипович все уважно вислухав, а потім сказав:

— Дякую за обговорення. Але скільки радників, стільки й порад. Коли б же я почав робити так, як пропонує і той, і інший, то замість роману в мене вийшов би протокол.

ДУМКИ, МОВ ДІТИ

Якось до Панча завітав знайомий письменник і здивувався:

— Донедавна ж ви працювали в отій, більшій, кімнаті?

— Там думки розлітаються,— усміхнувся Петро Йосипович,— і тоді не так пишеться. А тут вони коло тебе туляться, мов діти. Іноді здається, що навіть стіл треба переставити в якийсь закуток, аби не вабили завіконні роздолля, легіт.

ПОПРИ ВСЕ — ПРАЦЯ

На передодні 80-річчя від дня народження Петра Панча до письменника завітав кореспондент журналу «Україна».

Петро Йосипович нещодавно хворів, вигляд мав стомлений, і кореспондентові стало ніяково, що він його турбує. Сивоголовий літератор помітив це:

— Почувайтеся вільно. Я тепер, як казав колись незабутній Горький, не стільки письменник, як «установа»... Вісімдесят років — це трохи більше, ніж тридцять?.. Що ви пишете нині? Як пишете?.. Важко? А коли письменникові було легко писати? Талант, попри все,— праця. Якби творилося нам аж надто солодко — ми, очевидно, невдовзі скисли б...— усміхнувся скупо ювіляр.