Навколо Парнасу: Літературні бувальщини

ГОРДИЙ І НЕЗАЛЕЖНИЙ

Майбутній поет Шандор Петефі 16-літнім підлітком вирушив у мандри по країні.

Він був актором мандрівної трупи, писав вірші. Часто голодний і не завжди тепло зодягнутий, але гордий і незалежний, Петефі не зразу знаходив спільну мову з людьми. Один із його друзів так описував свою першу зустріч з поетом:

— Звідкіля ви? — запитав незнайомий.

— З-за власної спини, — тремтячи від холоду, різко обірвав Петефі.

— А тепер куди?

— Вперед, за власним носом, і дайте мені нарешті дорогу! — вигукнув він.

СЛАВА ЙДЕ ПОПЕРЕДУ

З Дебрецена в Будапешт Петефі йшов пішки, маючи за пазухою тільки зошит своїх віршів, які ніхто не хотів друкувати. Мела завірюха. Підійшовши до монастиря, він попросив ченця, щоб той пустив його переночувати. Монах привів його до комірчини, вказав на купу соломи в кутку, запитав для годиться прізвище і пішов.

Прокинувся Петефі від того, що хтось світить йому в очі ліхтарем, в якому горіла свічка. Це був абат монастиря.

— Чи не той ти Петефі, пісні якого співає вся Угорщина? — запитав він юнака.

— Я Петефі, — злякано відповів юнак, боячись, що його можуть вигнати. Про те, що його пісні співає народ, він не знав.

Священик звелів принести доброго вина і вечерю. Петефі до ранку читав абатові і монахам свої вірші. Йому дали грошей на дорогу, і він з легким серцем пішов до столиці.

ЙОГО ПІСНІ СПІВАЮТЬ

Йдучи з другом через місто, Петефі почув спів. З вікна будинку линула пісня, її співала молода жінка.

Це була його (він упізнав!) пісня.

— Послухай! — сказав Петефі другові.— У мене в кишені лише кілька монет, але я не помінявся б з герцогом Естергазі хоча йому належить тридцята частка Угорщини!

В одному селі Петефі та його друзям молода дівчина пропонувала купити свіжі булки. Поет по-своєму сприйняв цю пропозицію і поцілував дівчину.

— Іч, що видумали? Ось я вам покажу кохання! Та ви і не знаєте, що це таке! — запротестувала дівчина.

— Може, ви знаєте? Нумо, розкажіть!

— А ось як в пісні співається, — і заспівала пісню про кохання.

— Люба моя, та це ж я її написав! — радісно вигукнув поет.

УЧИТЕЛЬ НАЦІЇ

Після шести з половиною років мандрів Шандор Петефі повертається до батьків. Та спершу зайшов до свого вчителя Яноша Сюча.

Учитель усадовив прибулого, сказав, що йому треба відлучитись в негайній справі, а щоб гість не нудився, дав йому читати якусь книжку.

«Важливою справою», через яку вчителеві довелося відлучатися, був візит до рідних поета.

— Хотілося б побачити славного хлопця? — схитрувавши, запитав учитель старого корчмаря.

— Значить, мій син Шандор такий, що про нього навіть панові вчителеві говорити не соромно? Якщо так, то, може, пане вчителю, ви взяли б його до себе помічником?

БЕЗЧЕСТЯ НЕ ЗНЕСУ

У 1845—1846 роках Шандор Петефі зазнав жахливого цькування критики. Злісність і підлість нападок, грубість і нечесність критичних оцінок глибоко ображали поета. Петефі ніде не друкувався.

— На жаль, мої обставини такі, що за кілька сотень форинтів я стерпів би провал мого твору. Безчестя ж не знесу ні від кого — ні за сотні, ні за тисячі.

ВИНЯТКУ НЕ БУДЕ

У вірші «Магнатам» Шандор Петефі вимагає від імені народу, щоб пани, магнати «стали людьми», бо інакше народ помститься, і завершує вірш словами:

Поет М. Верешмарті запитав Петефі, як він міг написати таке, адже серед магнатів є такі гуманні прогресивні люди, як граф Сечені або барон Етвеш.

— Заради двох не варто робити винятку, — відрубав Петефі.

ЗА ТИХ, ХТО ЗАГИНЕ

Сучасник, друг, письменник і згодом біограф Петефі Мор Йокаї згадував:

«...Ми зустрілися з ним востаннє після здобуття фортеці Буди на великому бенкеті, влаштованому в Національному музеї. Я виголосив тост за тих, хто загине за батьківщину. На це Петефі сказав:

— Спасибі, що ти випив за мене».