Навколо Парнасу: Літературні бувальщини

СКАРГА «ЗАДНЬОЛИЗА»

Степан Васильченко працював учителем у Богуславській міністерській школі, де завідуючим був якийсь Верхньогриз, що любив підлабузнюватись до інспектури та всякого начальства.

Васильченко називав його «задньолизом». Довідавшись про це, завідувач подав на Степана Васильовича донос інспекторові, де написав буквально таке: «Хай доведе, кому, де і що саме я лизав, бо з мене всі богуславські міщани тепер сміються і запитують про це. Ваш покірний слуга Верхньогриз, а зовсім не Задньолиз».

ШАНУЮЧИ ДРУКОВАНЕ СЛОВО

Васильченко ніколи не квапився написане відразу нести друкувати. Представникам редакцій, що приходили просити в нього новий твір до журналу, він відповідав:

— Хай ще полежить, одстоїться...

ЧИ НЕ ЗЛОДІЙ, БУВА...

Якось улітку С. Васильченко зняв дачу в Ірпені під Києвом. Родина ще не приїхала до нього, й Степан Васильович тим часом жив сам. Удень працював над рукописом у своїй кімнаті, а ввечері за звичкою виходив у сад і гуляв там поночі. Це дуже збентежило власника дачі, який бідкався сусідам:

— Ой, чи не злодія пустив я до себе на квартиру! Ходить і ходить ото ночами по саду й усе щось думає, щось планує собі... Біда!

ПОКИ НЕ ПЕРЕСАДИШ...

Вчителюючи в Києві, Васильченко мешкав у самотній кімнаті при школі, на Лук'янівці. Якось до нього в неділю ранком завітав знайомий письменник. Степан Васильович сидів біля столу в кожусі. В кімнаті було холодно, шибки взялися лисицями, біля невеличкої залізної «буржуйки» з розчиненими дверцятами лежав оберемок дров і коробка сірників. Очевидно, господар лагодився розпалити грубку, але забув! На столі — аркушики дрібно списаного паперу Все це свідчило про те, що письменник допіру гарячково працював, забувши про холод, нерозпалену грубку й незастелене ліжко. Знайомому стало ніяково, що перервав, він позадкував, перепрошучи:

— Вибачте, Степане Васильовичу, я краще до вас іншим разом, коли...

— Та чого там! Заходьте. Знаєте, поки не пересадиш своїх героїв на папір, не спиться довго, то я і засидівся вночі..