Навколо Парнасу: Літературні бувальщини

НЕЗБОРЕНА СИЛА

У перші повоєнні роки на розорену українську землю приїжджали іноземні делегації. Якось молодий іноземець сказав Тичині:

— Послухаєш вас — і виходить, що у Советах рай, та й годі. Але ж ми багатші за вас!

— Ви багатші, а ми сильніші,— чемно й переконливо відповів Павло Григорович.

— Сила там, де гроші! — не вгамовувався молодик.

Павло Григорович знову спокійно відповів:

— Наша сила не в грошах, а в душі народу, і цю силу ніхто ще не зборов...

ГОЛОСИСТИЙ

П. Тичина пишався своїм учнем Андрієм Малишком.

— І звідки він отакий голосистий? — І тут же сам відповідав, усміхаючись: — Випурхнув із пісні!

ПРО СОУСНИКІВ

У П. Тичини гості. Вони їдять, хвалять страви. Слово за слово — починається розмова про кулінарію та її секрети.

Лідія Петрівна, дружина поета, каже про спеціалізацію в кулінарії:

— Є кухарі — суповики, є кухарі — соусники..

Тичина підхоплює:

— Соусники? Вони є не тільки в кулінарії..

ЧИСТЕ ДЖЕРЕЛО

Один літературознавець висловився необережно при Тичині:

— Вірш Маяковського можна звести до формули: ритм частівки плюс вільний райковий вірш...

Та не договорив. Де й поділися делікатність і гостинність Павла Григоровича, він напав на гостя:

— Райошництво нічого спільного з Маяковським не має! Волга не може витікати з нечистого джерела.

БУТИ ГРОМАДЯНИНОМ

Коли зайшла одного разу мова про те, що Тичина — поет, академік, міністр (протягом ряду років він був міністром освіти УРСР),— Павло Григорович сказав:

— Ні, це — потім, а передусім я — радянський громадянин і комуніст, це — найпочесніше

СЕЛЬТЕРСЬКА ВОДА І ВІРМЕНСЬКА МОВА

Цікавий спогад про Тичину залишив Юрій Смолич.

Співробітники Тичини помітили, що він щовечора почав щезати з редакції. Вирішили простежити, до кого це на побачення ходить ще не одружений поет. Пішли назирці і виявили — Павло Григорович підходить до будочки, купує за копійку сельтерську воду, повільно п'є її, розмовляючи з продавцем-вірменином,— від нього має можливість чути справжню вірменську мову, яку саме тоді вивчав, з якої робив переклади.

Згодом друзі й колеги Тичини підкреслювали, що Павло Григорович серйозно вивчав мови й літературу народів Кавказу та Сходу.

Василь Касіян, побувавши у Вірменії, розповідає, як тамтешні художники жартували, що єдиним, хто на ювілеї Абовяна блискуче виступив вірменською мовою, був не вірменин, а українець Тичина.

ТРІЄР ЗЕМЛЯКАМ

1918 рік — рік виходу «Сонячних кларнетів» П. Тичини. Йшла громадянська війна, в країні був голод.

— Жили тоді на пайках,— згадує дружина поета Лідія Петрівна.— Павло Григорович ходив у поношеному костюмі, проте увесь гонорар за «Сонячні кларнети» віддав пісківським бідакам для придбання трієра.