Навколо Парнасу: Літературні бувальщини

ПИСАТИ УДВОХ

Ільф і Петров уміли легко відкараскатись від набридливого запитання: як ви пишете удвох?

— Ось так і пишемо... Як брати Гонкури. Едмон бігає по редакціях, а Жюль оберігає рукопис, щоб не вкрали знайомі.

Та якось — це було вже по смерті Ільфа — Петров відповів серйозно:

— Писати удвох було не вдвічі легше... а в десять разів важче. Це була безперервна боротьба двох сил, боротьба виснажлива і одночасно плідна... Ми постійно піддавали один одного нищівній критиці, яка була ще більш образливою, бо не обходилась без дотепної шпильки. За робочим столом ми забували про співчуття.

ОПЕРАЦІЯ НЕ ДЛЯ ХІРУРГА

Ільф і Петров довго не могли вирішити, що їм зробити з Остапом Бендером. Кинули жеребок. Він став фатальним для бідного шахрая. І за півгодини його доля була вирішена: автори полоснули горло Остапа бритвою. Та потім отямились: нащадок турецьких яничарів міг їм знадобитися для другої книжки. І ось Остап Бендер, наче нічого не сталося» з'являється на сторінках «Золотого теляти» лише з невеличким шрамом на шиї.

ЩО ЗА ШТУКА ЖИТТЯ!

Це було під час роботи над романом «Дванадцять стільців».

Якось Ільф і Петров зайшли в безвихідь: кого залучити на пошуки горезвісних діамантів?

І ось народилася нова дійова особа — панотець Федір Востриков, потім — усі його поневіряння у пошуках діамантів.

— І що б ви думали? — розповідав на зустрічі з читачами Петров.— Приїхали ми якось з Ільфом у Батумі, сидимо в номері готелю. І раптом, постукавши, заходить до нас священик. Усе як годиться, з довгим волоссям, в рясі. «Ви будете Ільф... і... Петров?» — запитав грізно і дивиться просто в вічі, тільки, назвавши прізвище Ільфа, глянув на мене, а вимовивши моє ім'я, вилупив очі на Ільфа. «Ми — Ільф-і-Петров»,— одним словом відповів за обох Ільф.

І під регіт залу Є. Петров розповів, що піп прийшов до них із «спростуванням». Мовляв, ось до такого-то богохульного місця в своєму романі «Дванадцять стільців» ви про мене правильно написали, а далі було зовсім не так...

СИМПАТІЇ ЧИТАЧІВ

Романи «Дванадцять стільців» і «Золоте теля» витримали чимало ударів долі — брутальну критику і нестримну похвалу,— або ж замовчувались.

Незмінними залишалися тільки симпатії читачів.

А. В. Луначарський згадував, як, їдучи поїздом з Москви до Ленінграда, помітив у вагоні жінку з книжкою, яка заливалася сміхом і, соромлячись пасажирів, намагалася стримувати себе. Товариш, який сидів навпроти, весело констатував:

— Б'юсь об заклад, що ви читаєте «Дванадцять стільців».

І він мав рацію.