У 1928 році в Києві вийшла книжка Петра Козланюка «Хлопські гаразди». Але вперше побачив її автор у Львові, в руках слідчого. Про цей випадок письменник згадував в одній із своїх статей.
«— ...Яким чином і чого саме потрапили ви туди, в большевію? — запитав слідчий.
— Послав просто, а там, як бачите...
— А чому ж ви тут не друкуєте? Ніби у Львові немає українських видавництв?
— Є,— кажу,— але моїх новел вони не друкують.
Слідчий показав мені позначені червоним олівцем місця з книжки.
— Більшовицькі ідейки, га? Ви знаєте, що пропаганда більшовизму у нас карається як протидержавний злочин?
— Знаю,— кажу,— пане слідчий! Але ж ви бачите, що книжка вийшла у Києві, а не у Львові».
П. Козланюк радив літературним консультантам відверто висловлювати свою думку про літературні спроби молодих авторів, не вдаючись до «квасної дипломатії» навіть тоді, коли вони заслуговують найрізкішої критики:
— Нехай людина перенесе хворобу в молоді роки — менше часу змарнує.
Коли Петро Козланюк поклав на стіл редакторові газети «Радянська Україна» перші свої фейлетони, спрямовані проти фашистів та їхніх посіпак — українських буржуазних націоналістів,— той замислився.
— Мож, вам, Петре Степановичу, краще не виступати під своїм прізвищем. Адже там, у Львові, в окупації, залишилась ваша дружина і маленька донька. Фашисти можуть помститися. Націоналісти донесуть.
Хвилина тиші... Думки, думки... Але геть сумніви... Адже там, у Львові, добре знають його ім'я і чесні люди. Йому повірять, перечитуватимуть кожне його слово, сприйматимуть його як правду, пораду, як заклик до бою.
Петро Степанович відповів:
— Пишіть: Петро Козланюк.
Козланюк не терпів настирливих графоманів, самозакоханих початківців, які, не даючи людям нічого істотного, вимагають до себе виняткової уваги. Таких Петро Степанович міг і осадити різким словом, і поставити на місце.
— Чим обдарованіша, талановитіша людина,— говорив Козланюк,— тим вона скромніша і ніколи не надіється на свої лікті або кулаки, а покладається тільки на свою працю...