Навколо Парнасу: Літературні бувальщини

ЗВІДКИ СПИСАВ, АБО ПЕРШИЙ ГОНОРАР

Сільський хлопчина Костянтин Міцкевич прочитав якось батькові свого вірша, видавши його за чужий. Батькові сподобалося, і тоді Костя признався, що це він сам написав. Той не повірив. У сина на очах виступили сльози, а батько своє: «Покажи, звідки списав». Нарешті змилостивився. Поцілував сина.

— Пробивай,— каже,— дорогу як можеш. На мене не покладайся. У мене того багатства, що у шляхетського жениха: віник лісу та земля, що під нігтями. Та ще, може, в дерев'яний кожух зодягнусь.

Був він трохи під чаркою, то навіть дав синові срібного карбованця.

Це був перший гонорар майбутнього письменника, відомого за псевдонімом — Якуб Колас.

ДУШЕЮ ДО ЧИТАЧІВ

Коли Якуба Коласа запрошували на читацькі конференції, він завжди погоджувався, особливо якщо обговорювався роман «На розстанях».

— Треба поїхати. Від читачів більше правди почуєш, ніж від критиків,— говорив він.

ЩОБ НЕ ПЕРЕБІЛЬШУВАТИ

Щойно написане Якуб Колас читав родичам, знайомим, щоб одразу правити. Його дружина Марія Дмитрівна якось зауважила, що варто прислухатися навіть до заперечень малої дитини. Письменник погодився:

— Вустами маляти промовляє істина.

Редагувати більше любив віддруковане.

— Рукопис правити важко,— говорив Якуб Колас,— своє око бачило, своя рука писала. А надруковане — як чуже: зразу побачиш, де перебільшено, а де надто стисло.

ДІД ТАЛАШ ОБУРИВСЯ

Герой повісті Якуба Коласа «Дід Талаш» — реальна особа, він навіть виведений у творі під своїм ім'ям. Однак письменник не повірив, що Талаш розкидав п'ятьох легіонерів, вирвався від них і втік. Думав, прибрехав старий. І написав у повісті, що легіонерів було троє.

Якось до нього в Академію наук заходить здоровенний дід і говорить:

— Це ти Колас?

— Я.

— Навіщо ж ти про мене набрехав? Хіба ж я від трьох поляків втікав би, га?

ПОЧАТОК РОЗДІЛУ

Збираючись куди-небудь — на засідання, на зустріч з читачами чи в лікарню,— Якуб Колас обов'язково брав з собою портфель. У ньому зберігався чистий папір, і першим лежав аркуш з початком нового розділу книжки. Це було своєрідним нагадуванням: де б ти не був, як би себе не почував — пиши!

ЛЕТИ, БРАТЕ...

Коли погіршувався стан здоров'я і треба було лягати в лікарню, Якуб Колас оголошував вимушену перерву:

— Іду на профілактику. Треба тиск збити, ресори перевірити...

І завжди в такі хвилини нервував, лаяв себе «прогульником» і «дармоїдом», а то й «трухлявим пнем».

Костянтин Михайлович жартівливо, але з домішкою гіркоти починав докоряти Якубу Коласу.

— Я вже десять разів казав йому,— так у присутності рідних і друзів дорікав він собі,— Якубе, що ти собі думаєш? Ти письменник, а не можеш перемогти людську хворобу, подолати старечі лінощі? Пиши — ось тобі найкращі ліки. Не очікуй, що завтра станеш міцнішим, не в той бік воно, братику, хилиться... Є у тебе крила чи ні? Зірвись і лети...