Навколо Парнасу: Літературні бувальщини

БАГРИЦЬКИЙ І ЖЕБРАК

Це було в 20-х роках.

В Одесі жив старий жебрак, який просив милостиню тільки по чайних. Його всі боялися. Високий, сивобородий, з червоними склеротичними очима, ще не переступивши порога, він проклинав відвідувачів за те, що вони самі їдять, а стара людина зранку голодна.

Жебракові давали милостиню. Ні хто не витримував його натиску. Казали, що на зібрані гроші старий спекулював сіллю.

Якось Е. Багрицький і К. Паустовський зайшли в чайну пообідати. І тільки їм подали чай, бринзу і хліб, як увійшов жебрак.

— Ага! — зловісно сказав Багрицький.— Він, здається, попався. Нехай тільки підійде до мене!

— Що ж тоді буде? — поцікавився Паустовський.

— Погано йому буде. Ой погано...

Ось жебрак зупинився біля молодих письменників, вигукуючи прокльони. Багрицький встав і тихо почав говорити, не відводячи очей від старого:

Друже мій, брате знеможений в муках тяжких, Хто б не був ти, душею кріпись.

Жебрак осікся і витріщився на Багрицького. Потім почав повільно відступати і на словах: «Вір, наступить той час, коли згине Ваал»,— повернувся, перекинув стілець і побіг на зігнутих ногах до виходу.

— От бачите,— сказав Багрицький серйозно,— навіть одеські жебраки не витримують Надсона!

Уся чайна гриміла від реготу.

«ПЕРЕВАЛ», БЕРІЗКИ І ДУБИ

Переїхавши 1925 року з Одеси до Москви, Е. Багрицький вступив до літературного угруповання «Перевал», яке проголошувало гасло творчості за інтуїцією. Та не минуло й року, як пост вийшов з «Перевалу». Про причини виходу пояснював жартома:

— Там потрібні вірші про берізки, а у мене написано про дуби.

ЗНАЙ СВОЇ ВІРШІ

Одному молодому знайомому поетові Е. Багрицький сказав:

— Вперше, коли ви до мене прийшли, я попросив вас прочитати вірші напам'ять. Ви відмовились, бо їх не пам'ятали. Я одразу побачив у цьому недобрий знак, тільки вам тоді не сказав, щоб не спантеличити. Свої вірші, свої в повному розумінні цього слова, поет не може не знати напам'ять.

ЯКЕ ІМ'Я ТВОЄ?

Е. Багрицький, знайомлячись із творчістю деяких сучасних йому поетів, обурювався, коли помічав у віршах узагальнення: «птахи», «дерева», «трави».

— Письменник кожне дерево, кожного птаха повинен знати «в обличчя» й на ймення,— неодноразово повторював він.

ПОДУМКИ ПЕРЕРОБЛЯЮ

«Думу про Опанаса» Е. Багрицький писав повільно, не більше трьох-чотирьох строф щодня. Його запитали:

— Едуарде Георгійовичу, чому ви не правите своїх віршів? Невже вони у вас виходять одразу?

— Ні, не одразу. Але вся штука в тім, що один поет править рукопис, а у іншого весь процес формування вірша відбувається в голові. Спочатку народжуються перші варіанти, потім я їх подумки переробляю, а записую вже конче вивірену строфу.

ЧОРНИЛО СОХНЕ ДОВГО

У 1932 році до Е. Багрицького прийшов кореспондент «Пионерской правды» Є. Долматовський за щойно написаною поемою «Смерть піонерки». Але Едуард Георгійович ще два місяці не віддавав поему, хоча його дуже просили.

— Чорнило сохне довго,— посміхався Багрицький.

ПАРІ

Якось Е. Багрицькому надіслали на відгук кілька віршів відомої дитячої поетеси про тварин.

Поезії йому не сподобались.

— Не вихваляючись, можу написати вірш за п'ятнадцять хвилин. І... краще. Це не робота,— сказав поет, прийшовши до редакції.

Це сприйняли за хвастощі, і з ним уклали жартівливе парі. Визначили час. Багрицький сів за стіл. Ось на папері перше слово: «Ведмідь». За п'ятнадцять хвилин він підвівся і прочитав вірш. Парі було виграно.

До речі, «Ведмідь» та інші дитячі вірші Багрицького було надруковано вже після смерті поета в журналі «Мурзилка» за 1934 рік.