Навколо Парнасу: Літературні бувальщини

ЧАРОДІЙ ГАЙДАР

На одній з вулиць Москви Гайдар купив з десяток повітряних куль і почав потихеньку пускати їх у повітря. Веселе видовище привернуло увагу дітей і дорослих.

Підійшов міліціонер і... запропонував пройти у відділення.

— Хто ви? — запитав дорогою.

— Чародій,— не посміхнувшись, відповів Гайдар.

— Я на службі і серйозно вас питаю.

— І я серйозно. Ось я, наприклад, можу сказати, що нас чекає у відділенні.

— Ну? — поцікавився міліціонер.

— Увійдемо ми, а черговий сидить, пише і за щоку тримається, зуби болять. Підвівши голову від паперів, він подивиться на вас і невдоволено запитає: «Ну, що у тебе, Охріменко?»

І справді, все так було, як передбачив Гайдар. Охріменко сторопів, а черговий встав з-за столу:

— Здрастуйте, товаришу Гайдар! Що сталося?

Письменник весело розповів про пригоду і, повернувшись до міліціонера, додав:

— Коли я пускав кулі, один з хлопчиків сказав: «Он постовий товариш Охріменко йде». Ось так мені стало відоме ваше прізвище. А про чергування і зубний біль я знав ще вчора від самого лейтенанта. Ми з ним давні знайомі, сусіди.

ОБ'ЯВА НА ВОРОТАХ

Коли повість Аркадія Гайдара про Тімура почала друкуватися у «Піонерській правді», письменник виїхав із Москви в Клин. Треба було відпочити. Вдома він обійшов кімнати, взяв зі столу чорнильницю, ручки, пера і вийшов на подвір'я. Чорнило вилив під огорожу, ручки і пера закопав у дворі, а на воротах вивісив об'яву: «Тут живуть мисливці і рибалки, письменники тут не живуть».

СЛАВА І ВАЛІЗА

Якось Аркадій Гайдар повертався з села Поварівки, що під Москвою, до столиці. Письменника проводжали кілька хлопчиків. Вони із задоволенням допомагали нести його простеньку, з трьома брезентовими латками валізу.

Вже на станції один хлопчик запитав:

— Аркадію Петровичу, чому ви такий уславлений, а валіза у вас так собі?

Гайдар замислився, потім відповів:

— Не журися. Гірше було б, якби валіза у мене була уславлена, а сам я — так собі.

ПАМ'ЯТЬ ГАЙДАРА

К. Паустовський згадує: «Закінчивши «Долю барабанщика», Аркадій Гайдар прийшов до мене веселий, задоволений і запитав:

— Хочеш, я прочитаю тобі повість?

Я, звичайно, дуже хотів послухати її.

— Так-от, слухай!

— Де ж рукопис? — запитав я.

— Тільки нікчемні диригенти,— повчально відповів Гайдар,— кладуть перед собою на пюпітр партитуру. Навіщо мені рукопис! Він спочиває на столі. Ти слухатимеш чи ні?

І він прочитав мені повість напам'ять, від першого до останнього рядка».

НА ВЛАСНІ ОЧІ

Немає сумніву, що про останню війну Аркадій Гайдар збирався написати нову книжку. І якби діти попросили письменника поділитися воєнними враженнями, він міг би їм розповісти, як виніс на собі пораненого комбата, як ходив у розвідку й атаку, брав «язика».

— Чи ж варто було так ризикувати собою? — запитав письменника досвідчений військовий.

І Гайдар відповів:

— Я можу писати тільки про те, що сам бачив, сам пережив. Якби я відсиджувався в штабах і відлежувався в землянках, користі від мене було б мало.