Сто загадок Симфосія

ЗАГАДКОВИЙ МІСТОК: ВІД СТИЛОСА — ДО ПАМ'ЯТНИКА

Ще Лукрецій у філософській поемі «Про природу речей», досліджуючи причини усього сущого, отже, й до людини пильно приглядаючись, доходив невтішного висновку: з перебігом часу людина байдужіє, знуджується. Те, що колись дивувало її, додавало душевної снаги, тепер, ставши нудним, — виснажує. Людина шукає розваг, прагне видовищ, забуваючи, що найдивовижніше з них — зоряне небо над головою («вже й на нього рідко зводимо погляд», — бідкається поет). А вдень — «…скільки-то різного руху довкіл! Описать неспромога!..» — хоче зацікавити свого сучасника автор поеми. Але життя йшло (іде й далі) своїм трибом: пересічний римлянин, звісно, не квапився сушити собі голову над «природою речей» — надавав перевагу видовищам…

Інша річ — загадки. Лаконічні й стислі (тут — у три гекзаметри вміщається кожна), вони мовби виклик кидають людині; як усілякі спортивні знаряддя — спроможностям її тіла («Спробуй підніми, перестрибни, втримайся…»), так загадки — спроможностям думки: «Спробуй відгадай!» Там — приємність для тіла, тут — для думки, для душі. Основа тієї приємності спільна — рух (хто швидше відгадає?)… Античні, щоправда, поєднували одне й інше, недаремно й прихильників школи Арістотеля називали перипатетиками, тобто тими, які проходжуються («Історичні проходи по Львові» І. Крип’якевича — відлуння тієї гарної традиції).

Отож загадка — з тих речей, що не дають «спати ходячому»: вона будить людину, підказує їй, що природа думки — це її рух, у якому і насолода, й сенс життя; без руху думка нидіє, відмирає, як і м’язи тіла — без фізичного руху; життя стає існуванням. А що людина, ще давні зауважили, душею значно лінивіша, аніж тілом, тому й до загадок рідше вдаємося, аніж до спортивних знарядь. Тому й дивлячись — не дивуємося, наприклад, — ціп’яткові, яке, хоч і покинуло материнське лоно, але ще не народилося (XIV), пилі, яка жадібно, але намарно, вгризається в дерево: що не гризне, то виплюне (LX), молотові, чиє тіло — одна лишень голова (LXXXVI), кусливій без зубів цибулі (XLIV)…

Втім, «Загадки» Симфосія цікаві не так загадковістю («що воно таке?»), як по-античному зацікавленим поглядом на річ («он воно яке!»): така дрібна та фіалка, а який же дух у неї! (як у «цвітки дрібної» Шашкевича — любов: «щоби-м згорнула весь світ до себе»); верхній жорновий камінь — у постійному русі, а нижній, лінюх, — ані з місця! (LI). Ланцюг в’яже в'язнів, але й сам — вічний в’язень: самого ж себе в’яже! (V)… Такий маленький той ключ, а без нього й дім — не дім! (IV)… То ж немає дива в тому, що загадки Симфосія «розумні, але легкі для розгадування» (на цьому не раз наголошують дослідники): ті загадки, зауважмо ще раз, орієнтовані не так на розгадування, як на вміння дивитись і, водночас, — дивуватись; адресовані вони читачеві зацікавленому, освіченому, головно ж — готовому йти наміченими в загадці стежками (втім, кожен бере з тих загадок стільки, скільки може взяти).

Серед найрізноманітніших речей, знарядь праці, предметів побуту, — від мітли чи цвяха, яким прибито підошву черевика, — й до воза чи корабля; серед рослин та тварин, від квітки — й до каменя, від черв'яка чи риби — й до птаха; серед усіляких природних явищ, дощу чи снігу, — увагу автора «Загадок» привертають і ті, примітивні й складніші, винаходи людини, які нерідко йдуть наче «проти природи речей», дивують парадоксами: пливли колоди по воді, а тепер — вода пливе ними (LXXII); «дочка лісу», закорінена в землю сосна, прихистивши на собі незчисленну юрбу, мчить, не залишаючи сліду, багатьма дорогами (XIII); у пишно оздоблених приміщеннях — голі гості (LXXXIX); волею людини навіть цвях ходить «головою донизу» (LVII); виготовлене зі шкіри тварини — б’є цю ж таки тварину (LXVI)…

Коли «Загадки» Симфосія прочитаємо до кінця, — а їх варто не тільки розгадувати, а таки читати, — і повернемось до першої з них, то одразу побачимо циклічність у їхній композиції: від стилоса — й до пам’ятника (стилос — це те знаряддя, яким поети, беручи за матеріал слово, споруджували собі пам’ятники). Стилос — це початок. Пам'ятник — кінець. Але кінець — це також початок: Гомер завершив, а розпочав, для римлян, — Вергілій; завершив Вергілій — розпочав, для нас, Котляревський… Циклічна композиція, бачимо, приховує в собі ідею тяглості, розвитку, новизни… Та й усі інші загадки, що в обрамленні першої й останньої, теж подані не абияк, а в сув'язі; подекуди вона очевидна, подекуди — прихована, іноді — наче й обривається.

Скажімо, після стилоса йде очеретина (сопілка), бо де слово — там пісня; після «спритників-пальців», що витанцьовують по сопілці, окраса пальця — перстень; потім — ключ, яким теж орудують пальці; за ним — така ж залізна річ — ланцюг; потім — крівля (черепиця); над крівлею — дим; далі, зрозуміло, — хмара; з хмари — дощ, сніг, лід… Після ширших, мов у вікно побачених, обріїв (ріка й риби; корабель), раптом — щось невидиме: ціп’ятко в яйці; за ним (усе ж бо з яйця!) — усілякі створіння, від плазунів (гадюка) — й до міфічного кентавра. Після різноманітних рослин та продуктів (мука, зауважмо, — після жорен; гроші — після гральної кісточки), всіляких знарядь праці, предметів побуту, іншого всякого-різного — знову ж проступає виразна сув’язь, своєрідна «деградація» (дослівно: сходження східцями вниз): канатоходець, що балансує між життям і смертю; тінь, що асоціюється із потойбічним світом; ехо, що є тінню голосу; сон, «брат смерті»; врешті — саме ім’я людини, що на могильній плиті, на пам’ятнику…

Зауваживши циклічність у композиції «Загадок», відкриємо для себе й те, що вони, хай непомітно, але позначені присутністю багатьох інших античних авторів, передусім Горація. Це ж він, співець золотої середини, нагадував поетам частіше повертати стилос (Saepe stilum vertas); він у перших рядках «Поетичного мистецтва» зображує гідну хіба що сміху істоту, в якій людська фантазія поєднала непоєднувальне: голову людини — з шиєю коня, ще й з хвостом риби, а далі й пір’ям повкривала ті «звідусіль позбирані члени». У такому ключі — й загадка про кентавра (XXXIX), який «щось одне і щось не одне» — як протилежність акцентованій у Горація засаді, що будь-який твір, хай який складний, мусить бути у своєму задумі чимось простим і єдиним (simplex et unum); так у природі, так — у винаходах людини, яка в усіх своїх мистецтвах наслідує природу. Він же, Горацій, назвав свої твори «дрібничками» (nugae): «…nescio quid meditans nugarum…» (щось там обдумуючи зі своїх дрібничок) — і, наче відлуння, у Симфосія: про ці ж «nugae» (жарти, дрібниці) — у сьомому рядку «Передмови»; тут же — й афористична ремінісценція з Горацієвої сатири (II, 3, 40): «Між нерозумних свій ум виставлять напоказ — нерозумно».

Не хизувався автор «Загадок» і вишуканістю вірша (головне у загадках — простота і стислість). І все ж то тут, то там зауважуємо виразні сліди притаманних для класичного вірша засобів — звукопису, гри слів, повторів, антитез, протиставлень, наскрізної гармонії, як це у загадці про лисицю:

Перший рядок до того ж обрамлений антитезою: exiguum — maius (дрібне — велике). Стилістичні особливості латинського вірша в перекладі, зрозуміло, не завжди вдається відтворити повною мірою.

Але тут не місце для філологічних досліджень. Важливо з’ясувати для себе, що Симфосій (про нього, на жаль, не маємо жодних відомостей) був людиною освіченою. Його «Загадки», — дарма що сам автор висловлюється про них у «Передмові» аж надто скромно й іронічно, — можна прочитувати у широкому контексті тогочасної, загалом античної літератури[1]. Самі ж вони, якщо судити зі стилю письма й віршової техніки, писані десь у IV чи на початку V ст. після P. X. (є й інше припущення: кінець II — початок III ст.). Не вдаючись і в ґенезу античної загадки, зауважимо лишень, що тут, окрім слідів народної загадки, спостерігаємо зв'язки з епіграматичним жанром, передусім, з епіграмами Марціала (зокрема, з т. зв. «ксеніями», подарунками), де та чи інша річ промовляє від першої особи, з гумором і тонким дотепом, скажімо: «Нині — я довгий пасок, а відчуєш у лоні своєму / Плоду солодкий тягар — буду коротким тоді»; є щось і від коротких байок Федра; знайдемо щось спільне й з «Дистихами» Катона, де теж чимало від народної мудрості: «Скромно бери з гамана, хоч до дна ще наче й далеко: / Довго його набивав, а порожнім — стане він миттю» (теж — крок до загадки: «Що довго повніє, а скоро — порожніє?»). Є тут і «вчені» загадки, де потрібні знання і міфології, й історії; є «філологічні», й «кулінарні», є одна цифрова головоломка (XCVI) тощо…

І все ж навіть найпростіша, найприземленіша загадка несподівано поведе нас від буденного, конкретного — до міркувань, належних філософській сфері. Вчитаймось, наприклад, у третій рядок загадки «Мітла» (LXXIX): «Як посувають мене, так і я, що діткну, — посуваю» (людина посуває мітлу, мітла — якусь річ на землі, а та — ще якусь; а що спонукає рух людини?). Так несподівано дійдемо до арістотелівської фізики, до пошуків нерухомого першоджерела, що для філософа й було Богом… Візьмімо вже згаданий ланцюг (V): він в'яже, але й сам є очевидним в'язнем (сув’язь заліза). Спадає на думку й ще грецькими трагіками започаткована морально-етична проблема «бути й видаватися»: ланцюг видається могутнім, а він насправді — в'язень, сув’язь залізних кілець. Так і владарі: будь-кого можуть кинути до в'язниці, але й самі вони — в’язні своїх же обов’язків. Як Агамемнон у трагедії Евріпіда «Іфігенія в Авліді». Як можновладець у Шевченковій «Катерині» (відлуння цієї ж теми): «Єсть люде на світі — / Сріблом-злотом сяють, / Здається, панують, / А долі не знають — / Ні долі, ні волі!» (вони — невільники, в'язні). Або пила (LX), яка вгризається залізними зубами в дерево, але спожити нічого не може; її доля — постійно вгризатися; вона, сказав би Горацій, «magnas inter opes inops» — серед великих статків — у нестатках (цю ж, що у Горація, гру слів використовує й Симфосій: inopem mе copia reddit — ХСІІІ)…

Отож сто загадок Симфосія — це не «ліс речей» (silva rerum), а впорядкована, завершена цілість. Дещо з тих речей уже відійшло в небуття, дещо — поволі відходить: ніхто ж не пише стилосом, рідко хто обертає жорновий камінь чи заливає вино у шкіряний міх… Та поки людина на життєвій дорозі, доти й крутитиметься колесо, доти свічка чи палиця буде в руці. Вона й веде нас, палиця, до однієї з найдавніших загадок: «Хто вранці ходить на чотирьох ногах, в обід на двох, увечері — на трьох?» (чудовисько Сфінкс — Едіпові). А той: «Це — людина у дитинстві, у зрілому віці й на старість»… Серед тих речей, постійних супутців людини, — й дзеркало (LXIX). «Хто я?» — не раз, бачачи в ньому своє відображення, себе ж запитує людина. Сама ж собі, «найдивнішому з усіх див» (Софокл), загадує загадку, ступаючи нескінченною стежкою пізнання…