Сто загадок Симфосія - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Андрій Содомора (С. Monumentum. Пам'ятник) #102

С. Monumentum. Пам'ятник

Monumentum

Nomen habens hominis post ultima fata relinquo:

Nomen inane manet, sed dulcis vita profugit;

Vita tarnen superest meritis post tempora vitae.

Пам'ятник

Ймення людини, яка відійшла, — собі залишаю.

Ось воно, ймення пусте, а миле життя — відлетіло.

Все ж я заслуги людського життя од смерті рятую.

* * *

Загадка підсумовує нескінченні роздуми античних над смертю — і життям у слові. Пам’ять — ось на що й вони покладали надію. Найстрашніше, що може чекати на людину (і в житті, і по смерті) — забуття. А щоб пам’ять тривала якомога довше, споруджували пам'ятники, monumenta (досл. те, що нагадує) — з бронзи, з каменю… «Боже святий, не роби з мене статуї», — благає Юліан Тувім, натякаючи на знаменитий «Exegi monumentum…» Горація, від якого, наче кола по воді, пішло безліч «Пам’ятників» («Я памятник себе воздвиг…», — повторює зачин Горацієвої оди й О. Пушкін). Але саме Горацій не хоче бути непорушною «статуєю»: його «пам’ятник», якщо вчитатись у «зашифровані» образи знаменитої оди (III, 30) — це могутнє дерево, чиє листя, постійно оновлюючись, єднатиме прийдешні покоління словом («листя — мова дерев») — словом Горація. Вийшовши з низів, він завжди «зростатиме у свіжій своїй славі» (бронза, камінь і зростання — щось несумісне)…

Отож, підсумовує автор «Загадок», ймення — не лише порожній звук (nomen inane) — у ньому живуть людські заслуги (merita) — краща, чи то пак більша, якщо словами Горація (multaque pars mei), частка людського життя. Але час (згадаймо першу загадку) не дармує. Гарно про це, хоч і сумно, — Авсоній у своїй епіграмі, яку переклав М. Зеров («Ім’я на мармурі»):

Літера тільки єдина блищить, і дві крапки за нею:

«Люцій!» — читаємо ми власне наймення мерця.

Далі нарізане «М», але «М» не цілком збереглося,

Камінь упав і вгорі літеру ту пощербив.

І не вгадає ніхто із остачі нужденної — Марій,

Марцій чи, може, Метелл тут під землею поліг.

Порозпадались на порох усі переплутані скалки, —

Як уложити тепер прізвище з них родове?

Чи ж дивуватися смерті людей? Не втече від загину

Камінь могили твердий, імені слава дзвінка.

Що таке «слава дзвінка», над тим думав і Т. Шевченко (як Горацій — син відпущеного на волю раба, так і він — відкуплений на волю син кріпака), тож невипадково закінчує свій «Заповіт», свій «Пам’ятник», знову ж таки, словом — «…незлим тихим»…

Отож, іще раз увиразнюючи циклічність композиції «Загадок» (стилос — пам’ятник), закінчімо наші роздуми на веселій ноті — пізньолатинським двовіршем: «Смерть не поглине мене: залишаю пам’ять про себе. / Ти лишень, книжко, живи — смерть не поглине мене»…