Catena
Nexa ligor ferro, multos habitura ligatos;
Vincior ipsa prius, sed vincio vincta vicissim;
Et solvi multos, nec sum tarnen ipsa soluta.
Ланцюг
В’яже залізо мене, багатьох ув’язнюю й сам я.
Сковують спершу мене, щоб міг я інших скувати,
Звільнюю й сам багатьох, а сам я — неувільненний.
А я, прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою…
Іван Франко
«Ланцюг» («ланц»), «скала», якщо відпустимо думку, приведуть нас до кавказької скелі, до Есхілового «Прометея закутого», а далі — й до Шевченкового «Кавказу», до його заклику «кайдани порвіте». До самого ж І. Франка: «Поки присяжний заковував мене в ланцюги, вже й зовсім стемніло». У Кам'янець-Подільський замок, де в одній із веж, мов у кам’яному мішку, прикований ланцюгами до муру, дивлячись у заґратований у тому мурі отвір, «віконце», рахував дні і ночі Устим Кармелюк — і не раз із того заліза й каменя (міцніший був од них) виривався на волю… Почуємо моторошний дзвін, що озвучував холодні простори Сибіру, — дзвін каторжницьких ланцюгів… А далі, подавшись у протилежну сторону світу й у віддаленіші часи, почуємо дзвін і того заліза, що тягли на собі, ступаючи за тріумфальною колісницею римського полководця, полонені вожді далеких племен — ті, для яких, словами Вергілія, світить лишень один рятунок: не сподіватися жодного рятунку.
Щоб увільнити інших, закованих, треба бути з ними, рвати ті кайдани зсередини, єдиними зусиллями («…а далі тисячі таких самих, як я»). Недарма ж «обов'язок» (те, що в'яже людину) — таке важливе для І. Франка слово, ключове — для розуміння його «Каменярів», загалом усієї творчості. З тюрми Франко поривався на волю, насправді ж — до тих самих ланцюгів, до того самого обов'язку…
Сумна доля й ланцюга (на цьому незвичному погляді й загадка побудована): ув'язнюючи й звільняючи інших, сам він — вічний в'язень. Його обтяжує низка похмурих епітетів: він — важкий, твердий, жорсткий, могутній, вузлуватий, тісний, мідний, залізний, жорстокий, брязкітливий, рабський, ганебний… Але він і рятівним буває, — коли на потужній своїй прив’язі тримає судно, що стало на якір. Що ж бо, окрім ланцюга, могло б те судно утримати від загибелі, до якої женуть його підстьобувані вітром гривасті хвилі?.. Ось тоді й уся надія на гримучий брязкіт важкого ланцюга, на міць кожної його ланки, на якір, що стрімголов падає на дно, — щоби вбитись у нього, напружити ланцюг струною, яка не рветься, яка й не звучить, бо увесь її обов'язок — утримувати, в'язати, не пускати на волю ні когось, ані — себе.
Рятівним є і живий ланцюг — сув’язь рук і єдність сердець. Таким же ланцюгом, сув'яззю, шикуються у зв'язний ряд і рукописні літери. Думку, яка снується, в’яже рука. Давня в’язь (орнаментальне письмо) — зразок плеканої античністю єдності корисного з приємним. Низка друкованих літер — наче ланцюгова сув’язь, чиї ланки, врешті, відділились одна від одної. Увільнившись, ланцюг утратив себе, свою природу, свій обов’язок — в'язати…