Lupus
Dentibus insanis ego sum qui vinco bidentes,
Sanguineas praedas quaerens victusque cruentos;
Multa cum rabie vocem quoque tollere possum.
Вовк
Лютість моя — у зубах, тремтить перед ними худоба,
Рву ними здобич свою, кривавою плоттю живлюся.
Й навіть у голосі дикість моя аж до неба злітає.
«Lupus in fabuła» (Вовку казці) — була така приказка у римлян. Подібні — й у нас: «Про вовка помовка», «Не викликай вовка з лісу»… Мабуть, жодна інша тварина так часто не фігурує у казках, прислів’ях, приказках, жодної іншої не зображають так часто, як вовка. Бо вовк — то символ дикої природи. У загадці — лише штрихи до «портрета» вовка: його «шалені зуби», що рвуть скривавлену здобич, і звернений до неба «сповнений шаленої люті» голос — вовче виття. Та й не диво: «вовк», за етимологією слова, означає «грабіжник», «той, що роздирає»…
Не шукаймо у низці епітетів, якими наділяють вовка, бодай одного прихильного: всі — проти нього. І все ж — не такий страшний вовк, як його малюють; вовка боятися — в ліс не ходити… Скільки б не було тих казок — історії з вовком закінчуються невесело для самого ж вовка. Досить згадати, як натерпівся бідачисько у Франковому «Лисі Микиті»!.. Вовк (іще й так його називають у казці) — Неситий. Але неситість неситості не рівна: вовк — неситий у голоді; людина — у ситості: «Із нор золото виносять, / Щоб пельку залити / Неситому!..» (Т. Шевченко)…
Тож не диво, що вовк має і своїх симпатиків. Серед них — канадський письменник Фарлі Моует. Проживши якийсь час у безпосередній близькості до вовків серед дикої природи, він цікаво описав життя вовчої зграї у своєму творі «Не кричи: „Вовки“» — наче у підтвердження згаданого прислів’я: «Не такий страшний вовк, як його малюють»…
Є в Гомерових поемах знана метафора: «Що то за слово у тебе летить за зубів огорожу?» Можна б і вовка запитати: «Що то за туга у тебе летить за зубів огорожу?» Справді, не лише дикість у тому голосі, надто у голосі вовка, що відбився від зграї, вовка-самітника. Хто чув те вовче виття в горах серед ночі — завжди його пам’ятатиме. Щось глибоко незбагненне, наче відлуння незчисленних віків, мов нарікання самої природи — голосом тих, кого дедалі меншає: «…I третій ворог є: / Звелась рушниця й знов / Тече на білий сніг / Червона наша кров. / Але пробитий бік / І голод — все пусте. / Ми терпимо біду, / Та вільні ж ми зате!» («Пісня вовків» Шандора Петефі у перекладі Л. Первомайського)…