LXXVIII. Scalae. Драбина

Scalae

Nos sumus, ad caelum quae scandimus alta petentes,

Concordi fabrica quas unus continet ordo,

Ut simul haerentes per nos nitantur ad auras.


Драбина

Я, котра мірно, по крокові крок, сягаю до неба, —

Витвір, в якому тримається все одного лиш порядку,

Щоб провідницею бути для тих, хто рушив угору.



* * *

І снилось йому, —

ось драбина поставлена на землю,

а верх її сягав аж неба…

(Буття, 28,12)


Драбини, як і колеса, й самі вози, й забавкові візочки, були у римлян подібні до наших: дві довгі жердини, а в них — поперечні на рівній відстані один від одного прикріплені щаблі. Використовували їх, як і ми, для збирання плодів з дерев та для інших господарських потреб; закладали, певно, й на сільські вози (були драбини не для мирних занять — для здобуття оборонних мурів). Були драбини й у житлових приміщеннях, у вбогих кварталах Риму: поет Марціал, знаємо з його епіграм, діставався до своєї «мансарди» аж трьома високими драбинами (в багатших мешканнях були, звісно, сходи)… Тут, як і в попередній загадці, автор акцентує таку потрібну в кожному винаході єдність у різності і злагоду (concordia); гра слів, якою обрамлений другий рядок (concordi — ordo) — ще одне акцентування тієї думки…


Прізвище господаря було Кушнір, а займався — столяркою. При одному зі своїх виробів, воротях, стояв щовечора — дивився на вулицю, майже сільську, на львівському передмісті… «Що так стоїте, пане Кушнір?..» — вітаючись, запитували перехожі. — «Телевізор дивлюся…» А коли ті дивувались, про який телевізор мова, додавав: «Жінка в хаті — свій дивиться, а я ту — свій: хто куди йде чи їде… словом перекинуся…» Була в пана Кушніра драбина власного виробу, добротна, висока драбина. От її й позичали в нього, надто коли садовина вже на порі… Давно відійшов пан Кушнір. Відійшов, а живе й донині — у своєму витворі: «А скоч-но по Кушнірову драбину»… «А в кого то тепер Кушнірова драбина?»… «Піду віднесу Кушнірову драбину»… Що щабель — то вище, по яблуко чи грушку, а далі — просто подивитися… на небо, вдалину, за обрій… Бо то — драбина, крок до неба, до зірок…

Загрузка...