Сто загадок Симфосія

LXXVIII. Scalae. Драбина

Scalae

Драбина

І снилось йому, —

ось драбина поставлена на землю,

а верх її сягав аж неба…

(Буття, 28,12)

Драбини, як і колеса, й самі вози, й забавкові візочки, були у римлян подібні до наших: дві довгі жердини, а в них — поперечні на рівній відстані один від одного прикріплені щаблі. Використовували їх, як і ми, для збирання плодів з дерев та для інших господарських потреб; закладали, певно, й на сільські вози (були драбини не для мирних занять — для здобуття оборонних мурів). Були драбини й у житлових приміщеннях, у вбогих кварталах Риму: поет Марціал, знаємо з його епіграм, діставався до своєї «мансарди» аж трьома високими драбинами (в багатших мешканнях були, звісно, сходи)… Тут, як і в попередній загадці, автор акцентує таку потрібну в кожному винаході єдність у різності і злагоду (concordia); гра слів, якою обрамлений другий рядок (concordi — ordo) — ще одне акцентування тієї думки…

Прізвище господаря було Кушнір, а займався — столяркою. При одному зі своїх виробів, воротях, стояв щовечора — дивився на вулицю, майже сільську, на львівському передмісті… «Що так стоїте, пане Кушнір?..» — вітаючись, запитували перехожі. — «Телевізор дивлюся…» А коли ті дивувались, про який телевізор мова, додавав: «Жінка в хаті — свій дивиться, а я ту — свій: хто куди йде чи їде… словом перекинуся…» Була в пана Кушніра драбина власного виробу, добротна, висока драбина. От її й позичали в нього, надто коли садовина вже на порі… Давно відійшов пан Кушнір. Відійшов, а живе й донині — у своєму витворі: «А скоч-но по Кушнірову драбину»… «А в кого то тепер Кушнірова драбина?»… «Піду віднесу Кушнірову драбину»… Що щабель — то вище, по яблуко чи грушку, а далі — просто подивитися… на небо, вдалину, за обрій… Бо то — драбина, крок до неба, до зірок…