Сто загадок Симфосія

VIII. Nebula. Хмара

Nebula

Хмара

Хмари — то такі мішки, але не тверді, тільки, як дриглі, а в них повно очок.

Доки крізь ті очка йде вода, то добре, але як хмара прорветься, або як її розіб'є громом, то тоді така злива йде, що геть села топить.

В. Гнатюк

Обрій без диму, що в’ється понад крівлю, — як небо без хмаринки: у синє забарвлена пустеля. Вітер і на тростині вчить грати, й малювати заохочує, радше — домальовувати, фантазувати: «…на чисте полотнище неба / Різні лягають дива: то Гіганти, насупивши брови, / Сунуть за обрій, широкі до ніг собі стелячи тіні, / То наче хиляться гори могутні, й одламані брили / Котяться вниз, і за тими обвалами й сонця не видно; / Далі — вже інші, до звірів подібні, стягаються тучі, / Й так, появляючись і розпливаючись безперестанно, / Щораз нових вони форм набувають та обрисів різних». Тут, як і вві сні: кожен бачить те, що налаштований бачити (наведені візії — із Лукреція). І справді, що лишень не вимальовується на небесному полотнищі? То пір’їна, а то — таки перина: так і кортить пірнути у неї, подрімати у спекотний полудень — у сієсту… Та й «Місячну сонату» — її пов’язують з місяцем, — годі собі уявити без хмарин, яким місячна повня (тут — Кінтія, тобто Діана, богиня місяця) додає сріблястого звучання.

«З виду нагадую ніч…» А Овідієві вона нагадала обличчя й обриси обтяженого дощами бога південного вітру — Нота, якого випустив на волю Громовержець, щоби потопити безбожний світ: «Нотові волю дає. На обмоклих злітає він крилах, / Грізне обличчя його — в чорноті дощового завою, / У бовванах — борода, сивиною спливають потоки, / Хмари сидять на чолі, струменить йому з крил і з одежі».

«Світла мені не дають ні зірки…» А от уночі, серед моря, коли вони проглядають у просвітах між хмарами, — то порятунок мореплавцеві. Загибель — коли хмара забирає з-перед очей ті провідні світила, про що Горацій: «Просить всіх богів дарувати спокій / Той, кого вночі перестріла буря, / В хмари, в чорноту смоляну вповивши / Місяць і зорі». Відлуння тієї непроглядності — в «останнього римлянина», Боеція: «Зорі у чорну / Хмару вповиті, / Світла на землю / Слати не годні…» Найуживаніший епітет хмари — «чорна»; він же — й перший епітет ночі. Темна хмара вдень — наче посланниця ночі, дарма що «ні зірки не дають їй світла, ані Кінтія — сяйва»…