Сто загадок Симфосія

LXXX. Tintinnabulum. Дзвіночок

Tintinnabulum

Дзвіночок

На Вкраїні дзвонять дзвони,

Щоб сідлали хлопці коней…

У Римі не дзвонили дзвони. Над Вічним містом не розпливались, як кола по воді, невидимі, але лункі — дзвонові кола. Давні римляни виготовляли лише невеличкі різної форми бронзові або залізні дзвоники чи брязкальця (тому й таке ніжне те звуконаслідувальне слово: tintinnabulum — «тін-тін-нальчик»). Їх використовували переважно у ритуалах — для відлякування злих духів, заспокоєння гніву богів, проти негоди, граду, вогню; вішали ті дзвоники на деревах, на городніх опудалах, на шиї домашніх тварин. Були дзвінки при вхідних дверях; дзвінками сповіщали годину, коли відкривались публічні купальні, ними давали знати про початок і закінчення різних видовищ та ігор, уночі — маркували час міської сторожі й таке інше…

Щоби пригадати ялинку (деревце) свого дитинства, мушу спочатку викликати в пам’яті голос сріблястого дзвіночка на тому деревці — саму тихість і лагідність. Коли він, гойднувшись на гілочці, озивався, то на ньому спалахували найкрихітніші — й сам був крихітний — блискітки. Тільки-но пригадую той звук (тихіший од нього хіба що голос польових дзвіночків) — бачу з-поза сімдесятирічної давнини усе деревце, з усіма, які лиш були на ньому, прикрасами. Бачу кожну «баньку», кожне кольорове «очко» на ній, кожну подряпину на її сріблястому тілі, віддзеркалення кожної свічечки — аж до блискучого шпиля й ангелика, що був завершенням деревця. Воістину: спочатку слово, звук…