Сто загадок Симфосія

XXIII. Musca. Муха

Musca

Муха

«Такий і мухи не скривдить…» Але «таких» — небагато. От і доводиться мусі «стартувати» з-під долоні в один момент. Навіть швидше: «момент» (з лат.) — це «порух часу» точніше, порух руки у часі. Не випередить муха того моменту, не злетить «на форсажах» — не літати їй більше. Здається нам, що муха сидить, а вона — мовби на низькому старті, їй небезпечно «розслаблятися». Хіба, якщо вірити латинській приказці, — коло орла: він — не ловить мух (Aquila non captat muscas). Бо муха (мушка, musca) надто для нього мала: орел не принизиться аж так, щоби поквапитись на таку нікчемну здобич. Муха — легковажна, непосидлива, мала, дрібна, в’їдлива, влізлива, бридка, дзумкотлива… Іноді наче й людині передає якусь із тих своїх прикмет: «Яка тебе муха вкусила?» Іноді й крутимось, потрапивши у життєвий крутіж, «як муха в окропі»…

Одна муха — дзижчить (у павутинні — особливо тонко), а коли од них аж чорно, то в хаті уже не дзижчання, а гул. Надто у спекотливу спасівку, коли мухи страх надокучливі, кусливі. Але то було тоді, коли мух іще не труїли «хімією», а просто гнали їх у навстіж одчинені двері й вікна свіжо наламаним зеленим гіллям. Потім і двері, й вікна швиденько зачиняли, і в хаті якийсь час був спокій. Була тиша, яку увиразнював звук якоїсь однієї, що уникнула зеленого віника, спритної мухи: «Якби не муха, чи знав би я, що в хаті тихо?» (М. Федоришин, перекладач з японської). Та за декілька годин стеля й стіни знову чорніли од непроханих, готових хоч чимось поживитися, непосидющих гостей…