Сто загадок Симфосія

LXXVII. Rotae. Колеса

Rotae

Колеса

Колеса для возів і колісниць були в античних майже такі самі, як і в нас: зі спицями (здебільшого металевими) і суцільні, дискові. Під час кінних перегонів, — а це були найпоширеніші у Римі видовища, — важливо було оминути мéту (звідси й наша «метá»), вбитий кам'яний стовп на повороті доріжки, не зачепити його колесом, інакше — катастрофа (так на друзки може розлетітись і колісниця життя, curriculum vitae, — як в Овідія-вигнанця)…

З першим рядком мимоволі згадуємо: «п’яте колесо до воза» (щось геть непотрібне). А ще: «Пора озиратись на задні колеса»… Справді, задні колеса наче постійно здоганяють передні. Та хоча вони й не повільніші, аніж передні, все ж — задні (передніх їм не наздогнати, від себе — не втекти: «кожному — своє»). Як і в нашій загадці: «Чотири брати біжать, та не годні один одного наздогнати». В іншій загадці ті «брати» навіть названі: «чотири брати, та всі Кіндрати» («кіндрат» — грецьке озвучення лат. «квадрат»; рима, бачимо, підказала не вельми підхоже для колеса ім’я).

Змагаючись між собою, ті колеса виконують спільну, одну для всіх, роботу. Labor omnibus unus (одна для всіх праця) — ось на чому найбільше наголошує автор «Загадок», і цей вислів видається відлунням Вергілієвого, з «Георгік»: «Amor omnibus idem» — Всі однаково люблять (дослівно: «В усіх — ця ж сама любов»). Про це ж і Горацій у «Поетичному мистецтві»: при всій складності й розмаїтості твір повинен бути simplex et unum (простим і єдиним), підпорядкованим єдиному задумові. За всієї начебто незгідливості всюди повинна панувати згода — concordia discors: у всіх винаходах людини; у сім'ї, державі, у природі, що є задумом Творця (пор. XXXIX)…

Є ще — небезпечне, дарма що невидиме, колесо Фортуни, яке бере під себе кожного, хто допнувся до верхівки… Є й те, що в дедалі стрімкішому розгоні, що бере під себе вже не одного когось, а всіх, — уже згадуване «колесо темних турбот». І настільки стрімкий його розгін, що й те гудіння переходить в осине, готове ось-ось обірватися, дзижчання «Формули 1»…

Дерев'яні, в залізних обручах, колеса селянського воза (такими, за мого дитинства, ми добирались до Львова). Зазирав на них, як задні «наздоганяють» передніх; дослухався до їхнього голосу: на польових доріжках — тихого, м’якого; на битій дорозі — гуркотливого; на асфальті — гулкого; на бруківці — торохтливого. Цей останній голос чув не лише вухом, а й усім тілом.