Сто загадок Симфосія

ХСІХ. Somnus. Сон

Somnus

Сон

Ой ходить сон коло вікон,

А дрімота коло плота.

«О ти, хто спиш, скажи мені, що таке сон», — запитує Леонардо з вершин Високого Відродження. Запитує античну добу, запитує свою, нашу й прийдешню: «Що таке сон?..» І немає на те запитання відповіді. Бо той, хто спить, — не відповість. А прокинувшись — теж не відповість, бо знатиме не більше, аніж той, хто запитує… Хтозна чи вклалася б в одну лишень книгу й антологія снів, справжніх і надуманих, що їх описали, починаючи від Гомера, античні автори. Та скільки б не було їх, тих описів, всі вони ведуть у світ незвіданого, у той загадковий стан, коли людина бачить із заплющеними очима (інакше й не побачить) щось найдивовижніше, химерне, абсурдне — у що, одначе, втрутитись не може. Бо не вона є «режисером» тих видовищ (точніше — видив)…

Інша річ — мрія, сон наяву, мрії-сни, коли сама ж людина вибудовує свої візії, погоджуючи їх зі своїми сподіваннями. Більша частина творів найелегійнішого з-поміж античних елегіків, Тібулла, — це, власне, сни наяву. Його сучасник, Проперцій, любив описувати таки реальні сни: «Бачив я, світе мій, сон…» (II, 26). Античні (як і ми) і вірили в сни, і не вірили в них (ще у Гомера — про дві брами сну: однією вилітають правдиві сни, другою — оманні). Дивувались, як і ми дивуємось: сон — «брат смерті», але водночас, той же сон, — щось найсолодше; як же сон може поєднувати непоєднувальне: смерть — і солодкість?..

Отож і сон, і те, що бачимо вві сні, — вічна тема. Скласти всі античні сни докупи — був би довжелезний (і таки цікавий!) «серіал». Але один кадр у тому серіалі вражав би найбільше. Це, з «Іліади», — коли Ахілл побачив уві сні свого полеглого друга Патрокла. Той нарікає на свою кривду: тіні померлих відганяють його душу від Аїдової брами, й блукатиме вона доти, поки друзі не спалять його тіла. Пророкує й Ахіллові близьку його смерть (віщі сни!), а далі просить: «Кості мої поховай од твоїх не окремо, Ахілле, / Разом, як ми в нашім домі зростали, нехай спочивають»… Йому ж — Ахілл: «Ближче до мене підходь! Обнімім один одного міцно / Й хоч на хвилину болючим уп’ємося щирим риданням!» Але дарма: хоча сон і брат смерті — між простягненими руками друзів пролягає нездоланна межа потойбіччя: «Мовивши так, простягнув він товаришу любому руки, / Та не обняв, — душа його зникла, як дим той, під землю / З шелестом тихим…» І захлинувся б од невимовного болю герой, якби не рятівне пробудження: «Скочив на ноги Ахілл…»

При сумній темі — для усмішки (епіграма пізньолатинського анонімного поета): «Сонячний Феб уві сні повелів, щоб вина не вживав я, / Феба веління — закон: поки не сплю, поти п’ю»…