Сто загадок Симфосія

VII. Fumus. Дим

Fumus

Дим

Блукає полем тиходумний дим…

Римляни, бачимо з першого рядка загадки, любили «пізнавати причини речей» (rerum cognoscere causas). Немає причин для болю, коли просто дивимось на дим — фізичним зором. Та варто глянути очима душі, як одразу ж до тих сліз, що від диму, долучається й інша сльоза — та, про яку Вергілій у своїй «Енеїді» (І, 462): «Sunt lacrimae rerum…» — Сльози в природі речей… «Як дим, що без вітру зникає, розтану, / Ніхто й не згадає мене…» (Майроніс). Властивістю природи речей — проминати: з вітром, із димом. Дим увиразнює вічне проминання усього сущого, тілесного. Дим — останнє, що можемо бачити, відчути. Дим — це поріг; далі — ніщо… Але дим — це ще й інший поріг: дим — це рідний дім; він «як пам'ять стелиться до отчого порога» (І. Калинець). Звідси — й та сльоза, крізь яку Одіссей дивився у морську далінь, сподіваючись угледіти дим батьківської Ітаки.

Дим при безвітрі вертикальною цівкою тягнеться до неба — не дотягається, бо хоч немає вітру, але є — по-вітря. Воно й не дає димові піднятись туди, де, за уявленням античних, простирається небесний етер — щось незмірно легше, світліше, аніж земна атмосфера. Там, у тій прозорості, де не буває ні мли, ані диму, — оселі богів. Небожителі не відають, що таке сльоза: у них немає причин для болю; вони — блаженні, безсмертні. Людині ж саме дим дарує хвилини тихого, людського, щастя, про яке — Вергілій у своїй першій еклозі: «А вдалині оно, глянь, над хатами димки уже в’ються / І від гірських верховин вечорові стеляться тіні». І сама ж людина відібрала у себе те щастя: нинішній обрій, без тих димків над хатами, — пустельний…

А й справді, що перше: дим чи вогонь?.. Спочатку бачимо димок, тоді — вогонь. Але ж і диму, знаємо, без вогню не буває… Згадуємо Горацієві слова про Гомера, який «не з полум’я — дим, а з диму — яскраве полум’я добував». Первісна людина, тручи дерево об дерево, спочатку бачила дим, тоді — полум’я. Вдаряючи кремінь об кремінь, спочатку помічала іскру, а потім, коли та іскра торкнулася сухої трави, — бачила оком, ловила нюхом од вогню народжений дим. Одне слово — загадка, як, скажімо, у «Галицьких приповідках і загадках», що їх зібрав Григорій Ількевич: «Нім ся отець уродить, вже син по світу ходить». Добре поміркувати над нею коло вогнища, дивлячись, як поривні язики полум’я стають іскрами, вони ж, гаснучи на льоту, — крихітними частками, димом, що ступає на свою одвічну стежку до неба — й не дотягається до нього…