Nix
Pulvis aquae tenuis modico cum pondere lapsus,
Sole madens, aestate fluens, in frigore siccus,
Flumina facturus totas prius occupo terras.
Сніг
Порох тендітний води, легковажно падаю з неба.
Мокну в теплі, розпливаюсь в жарі, на морозі — сушуся.
Вибілю землю довкіл, поки ріки всі нагодую.
Сипле, сипле, сипле сніг
З неба сірої безодні…
І. Франко
«У тих краях, що на північ від землі скіфів, — пише Геродот, покликаючись на перекази, — годі щось побачити та й дістатися туди неможливо через пір’я, що там літає. А й справді, земля й повітря там переповнені пір’ям, а це заважає зорові»… Сніг («біле пір’я»), що його дарує небо нашій землі, — найчарівніше видиво, радше диво (видиво — в уяві, диво — наяву), яке може спостерігати людина; сніг — казкова метаморфоза води, що сама є дивом. Сніг у його русі з неба на землю — найтихіше з усіх дійств, які пропонує людині природа. Це — величний гимн Тиші.
Станьмо серед поля, коли сніжить, і той гимн зазвучить на всю повноту своєї тиші. Найдивніше, що слухаємо той гимн не слухом, а зором: тишу, щоб була тишею, мусить увиразнювати якийсь звук (польовий коник, цвіркун у хаті, шелест листка…). Тут — лише сніжинки у своєму русі, який не має назви: «падає» — надто важке слово (падає — дощ); «летить» — надто голосне; «сипле», «трясе» — звуконаслідувальні, сипучі; «валить» — не для тієї тихості слово… Тут — жодного звуку. Тут — лише диво… Стоїмо, затамувавши подих, — дивуємось. Потім — лише дивимось. А далі — звикаємо. Хіба що, з першим снігом, — знову подив…
Тиша — поки не втрутиться вітер, майстер усіляких звуків, рухів і форм. Тоді й слова добирати не важко: завірюха, хурделиця, хуга, віхола, заметіль, завія… Що не слово — то інший сніг, інший настрій. Та коли, зауважмо ще раз, Природа, посилаючи на землю сніг, виконує величавий гимн космічній Тиші, коли все довкіл, разом із вітром, затамовує подих, — тоді й марно добиратимемо слова: те, що поза межами звуків, що є одним лише рухом, однією лише всюдисущою білістю, — не має окреслення. Воно — в дитячій душі, яка, хоч на слова ще не багата, зате відкрита для казки, для тієї незбагненної радості, що у білій барві, як в І. Буніна: «Ах темен, темен мир, и чувствуют лишь дети, / Какая тишина и радость в белом цвете» (Який же темний світ, і чують те лиш діти, / Як тиха радість нам у білій барві світить)… А ось наша, з дитячої книжечки, загадка — про дерева, що зацвіли інеєм:
Не весною і не літом
зацвітає білим цвітом
і не то що де-не-де,
а по всій землі цвіте.
Біле-біле все — аж сяє,
вже білішого й немає,
не сіється, не росте,
а три місяці цвіте!
Як весна ж тільки прилине —
воно всюди швидко гине,
гине цвіт увесь без плоду,
залишає тільки… воду.
Відгадайте, мої діти,
що воно за білі квіти?