Сто загадок Симфосія

VI. Tegula. Черепиця

Tegula

Черепиця

Над дахом дому — неба дах…

Поль Верлен

Що для людини череп, те для дому — черепиця. Людина не постійно перебуває просто неба; черепиця — постійно. І то не просто неба, а в небі. Воно дихає на неї: то спекотно, то морозно; то дощами зливає, то привалює снігами, а то — мрякою огортає. У краях, які не знають снігів, де й дощів обмаль, покрівлі пласкі — на зразок терас. Срібна ваза з мікенської доби представляє сцену здобуття міста: усі крівлі тут — пласкі, мов оглядові майданчики на сучасних висотних будинках. Що мінливіше, багатше на дощові й снігові опади небо, то стрімкіші крівлі домів: дощова вода миттю збігає укладеною на зразок риб'ячої луски черепицею, сніги — зсуваються, мов із гірських вершин…

Черепиця (її винахід приписують кіпрському володареві Кініру) — то всі чотири стихії: земля, вода, повітря, вогонь. Народилась із землі (глини), загартована у вогні, перебуває у повітрі, приймає на себе вологу. Отож небо дихає на неї. Вона — відповідає йому: озвучує мову дощу; навіть тоді, коли «тихо дощить на місто» (А. Рембо). У тому вислові — не лише звуковий, а й зоровий образ: погляд із мансардового віконця на спадисті черепичні крівлі. Ось тоді, коли тихо дощить на місто, черепиця на тлі сірого неба мов оживає; м’яко, в унісон із тією тихістю й сірістю, світиться зсередини прихованим у собі теплом…

Інша річ, коли небо дихає спекою. Черепичні крівлі тоді яскравіють, акцентуючи одну з чотирьох стихій — вогонь, крізь який вони пройшли, щоб од того ж вогню захистити людину… Над цеглястою барвою черепиці тремтить синюватий серпанок — І жагучий подих неба. Над дахом дому — ще один земний дах: розлога крона дерева… В імпресіоністичній гамі тих барв найяскравішими акцентами — черепичні крівлі…

Не лише з землею, а й з небом, дарма що пнеться до нього, втрачає зв’язок сучасний мегаполіс — велике місто. З висоти пташиного лету видається велетенським лісом, який давно відзеленів, — лише гігантські пні, то тут, то там, сягають недосяжного: тікає від них і денне, й нічне, всіяне зорями, небо. «У вікні моєї кімнати у великому місті вічний сумерк. В нього ще ніколи не заглядало сонце. Мої дні минають в сумерку. О, як я тужу за вами, високі шпилі!» (Юрій Федорович, «На високих шпилях»)…

P. S. Другий рядок загадки несподівано веде нас до Горація, який, вийшовши із низів — син відпущеного на волю раба — сягнув висот (ex humili potens), і хоча жодних посад не займав, стежки до нього, першого лірика Риму, шукав найвищий «посадовець», земний бог, — імператор Август.