Сто загадок Симфосія

LXII. Pons. Міст

Pons

Міст

«Via est vita» (дорога — це життя) — з притаманною їм стислістю й увагою до гри слів стверджували римляни. А щоб тим дорогам, отже, й життю не бракувало руху, потрібні мости. У Римі через один лише Тибр ще в античні часи було прокладено дев’ять мостів. У загадці мова про дерев’яні мости; римляни ж були знаменитими майстрами у спорудженні й кам’яних, із високими арками, мостів, які протривали аж до нових часів (звідси й епітети моста: кам’яний, міцний, високий, безпечний)…

А ще (це вже у духовному просторі) — «золоті мости». Про це, зокрема, Іван Франко, роздумуючи над важливістю художнього перекладу, — «золотого мосту зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями»…

Але повернімося до моста, що в загадці. Тут під особливим акцентом дієслово «стояти»: дім стоїть (stat) на воді; ліс — на глибокому вирі: in alto gurgite; посеред хвиль — непорушна опора (robur — дубина, тверде дерево, міць; пор.: Робур-Завойовник у Жуля Верна) — непорушне протистоїть пливкому. Подивляючи, тут і в інших загадках, кмітливість людини, Симфосій все ж віддає належне землі: без її дарів (munera), без її зразків (omnis ars imitatio est naturae — усяке мистецтво є наслідуванням природи), без її наставництва винаходів людини попросту не було б. А втім, можливі й інші тлумачення тієї загадки: сам же третій рядок щодо розуміння доволі «загадковий»…

Де село, там, переважно, — річка чи таки ріка. Через неї — міст. На мості, при місяці, — пісня. Також і ця, про кленовий міст, на якому — «літа молодії», які відходять і вже не повернуться (дарма й вороними їх здоганяти), бо «не мають до кого», — як і та парубоцька пісня на мості, при місяці. Саме на мості. Чи тому, що вода, як і пісня, пливе собі кудись, чи тому, що посеред села той міст — на всі кути довкіл чутно пісню. Без неї, вечірньої пісні, нині сумує той міст, сумують верби над річкою, та й сам місяць, дарма що ясний, — сумує…