Сто загадок Симфосія

LXXI. Puteus. Криниця

Puteus

Криниця

Копав, копав криниченьку…

Lympha — німфа джерел, загалом джерельна вода. У загадці проступає власне персоніфікація води: джерельну німфу («русалку») занурено глибоко в землю; звідси, лише надрізавши жилу (земля — жива істота), на світло денне, дослівно до вишніх богів, її може вивести чужа праця. («З темряви — до світла», спадає на думку освітнє гасло). У третьому рядку — майстерна, на жаль, неперекладна гра слів: labor (спливаю), labor (праця).

Криниця (крениця, керниця), криничка, кринúченька, криничéнька… Не в одній лише тій пісні місцем зустрічі була криниця. Бо в ній — життя. В ній те, що єднає людей. Навіть у слові: наше «криниця» — і грецьке krene, джерело, струмок. Гупнув крилатий Пегас копитом на горі Гелікон — і пробилося звідти джерело, назване Гіппокрена (джерело коня); гупнув копитом об дзвінку степову нашу землю кінь Івана Сірка — й звідти теж, каже переказ, ударило джерело… «Ой у полі три криниченьки…» Вони не копані, ті польові криниченьки, а з джерела, що саме пробилося на світ Божий… Обкладуть таке джерело камінням чи у колодязний зруб візьмуть — і вже криниця, своя, рідна…

«Непомічна й вода мені тут…» — нарікав на вигнанні Овідій. Можливо, й він, покидаючи цей світ, подумав: ще трохи пожив би, якби надпив зі своєї, рідної, криниці. У римлян, бачимо з загадки, окрім криниць і фонтанів, що живились водою наземних джерел, були, яку нас, копані криниці; їх обкладали тесаним, часто мистецьки різьбленим каменем; воду витягали прив’язаним до мотузки відром або, як у нас, накручували ту мотузку на корбу. Криниці були у домах, у храмах, рідше — для загального користування, публічні…

За словом «путня» — батькова криниця, скрипуча корба, плескіт води у глибоку чорноту, звідки і в білий день видно зорі (протилежності начебто й тут сходяться: що глибше, то вище); врешті, з тієї зоряної чорноти, — путня… Уже не в криницю, а на землю ті вихлюпи, наче й не води, а самого дня, що ним по вінця повниться путня… За тими вихлюпами-зблисками — голос батька: «Бачиш, яку водицю Бог дав людині — щоб чистою, здоровою була…» Пробую вранішню днину на смак, на дотик, бачу її, чую, от лиш запаху не вловлюю (мабуть, надто тонкий для нашого чуття; земля пахне, а вода, як і час, Божий дар, — то сама чистота без запаху)… З путні, водоспадом, — у поросле мохом корито, для худібки; у відро — для хати…