Сто загадок Симфосія

XXXV. Capra. Коза

Capra

Коза

Коза Амальтея (за іншим міфом, німфа Амальтея) на Криті вигодувала Зевса (Юпітера), якого переховувала там його мати Рея, дружина Кроноса, що поїдав усіх своїх дітей. Ріг кози Амальтеї вдячний Зевс подарував дочкам критського царя Мелісса, які допомагали Реї. З того рога вони брали все, що лиш забажають (звідси — «ріг достатку»); саме з козячого, бо коза особливо щедра на молоко, як про це Вергілій: «Вим'я ж у них таке, що ледве поріг перелазять… / Вже наче видоїв все, а все ж у повну дійницю, — / Ти лиш візьмись за дійки, — ізнову з них зацвіркоче». Коза і в нас — символ достатку: «Де коза ногою, там жито горою»… Вона й лихо усяке, тупнувши ніжкою і рогом кольнувши, може прогнати з хати, з обійстя.

Перший синонім кози (інша латинська назва capella) — пустотлива (lasciva); далі — блукачка (vaga, errans, devia), поросла шерстю, кошлата (hirta, hispida), кирпата (sima). Та скільки б не було тих епітетів, ледве чи вдасться схопити дивну козячу натуру, нарисувати її «портрет» (особливі навіть її зіниці, дві горизонтальні смужки). Вона, capra, — й вередлива (капризна), й підбріхувати, прибіднюватися любить («бігла через місточок, вхопила кленовий листочок»), вона злодійкувата — щось конче скубне по дорозі, вона й не дуже послушна, а все ж, куди б не забрела, — повертається: «Прийшла кóза до вóза»… Одне слово — коза…

У буколічних образках (ідиліях), серед принишклого од спеки краєвиду, живим штрихом — коза: наче зависла десь на порослому чагарем крутосхилі — пнеться до якогось листочка (вона ще й уперта). Та щойно з-під тіні деревця її окликне пастух, вона тут же озивається своїм тремким голосом — я тут, мовляв (загадку озвучує те лунке козяче тремоло)… А вже коли шпилі гір своїми тінями йдуть за обрій, а з-за нього наближається Веспер, божество вечірньої зірки, ось тоді пастух, вклавши у торбу сопілку, спочатку — сам до себе, а тоді вже й до кіз, що розбрелись хтозна-куди: «Годі сидіти: сутінь для тих, хто співає, шкідлива… / Кізоньки ситі, вже Геспер іде, — покваптесь додому»… Так закінчує Вергілій свою останню, десяту, еклогу, писану ще в тих часах, коли людина вела пісенний діалог з природою, коли, словами нашого поета, «співав ще камінь…»