Сто загадок Симфосія

LXXVI. Silex. Кремінь

Silex

Кремінь

Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать…

Леся Українка

«Стукаю в двері каменя. — Це я, впусти мене. — Не маю дверей, — каже камінь» (Віслава Шимборська в перекладі Ярини Сенчишин)… Не впускає камінь (що вже казати про кремінь?) ні краплі, що стукає у його двері, ні вітру, ні сонця: він — непроникна щільність. У тій щільності, десь у найглибшому схові, — іскра, що визирає з тієї глибини лише на сильний стук, на удар таким же кременем… Там, у глибині, поживи тій іскрі не треба: вона спить своїм кремінним сном. Але, тільки-но покине своє кам’яне житло, — тут же, без поживи, й гине. От і підживляла її первісна людина і, як лише могла, так і берегла у клітці ту вогненну пташку, яку подарував їй найтвердіший із каменів, — щоб не таким суворим і твердим було для неї життя (гарно про це — Жозеф Роні у своїй повісті «По вогонь»)…

Отож, акцентує загадка, сухі дрова, загалом усе сухе — життя добутого з кременю вогню. Вода — смерть: там, у кремені, не місце воді; вода й вогонь — погані сусіди. Недарма при впорядкуванні Світу з первісного Хаосу вогонь, як про це Овідій у «Метаморфозах», поміщено «на вершечку світобудови»; земля з її глибинними й поверхневими водами — у фундаментах того велетенського твору.

Є ще інший, невидимий, вогонь — «в одежі слова» (загадку можна б і до нього стосувати). Той гріє тіло, цей — душу. Як той, так і той вимагають поживи; без духовної поживи гасне й той, невидимий. Страшною для первісної людини була втрата фізичного вогню, так само мала б лякати й сьогоднішню людину — втрата вогню, що в одежі слова…