Сто загадок Симфосія

IX. Pluvia. Злива

Pluvia

Злива

І раптом — ливень із туч густий…

Ф. Шіллер, «Зарука»

Справді, злива (ливень, проливень, хлющ) — то не дощик, — який починається непомітно; злива — раптова. Шепотіння дощику — і потужний звук налітного дощу, зливи, що «періщить», — то різні речі, різні настрої. Поривний М. Лукаш (це в його перекладі рядок із Шіллера), навіть коли мова про тихий, монотонний дощ, — схильний до настроїв навального, проливного дощу: «Із серця рветься плач, / Як дощ іллється з неба». У Верлена ж («Романси без слів») дощовий настрій, про що вже мовилося («Черепиця»), — в ключі А. Рембо: «Тихо дощить на місто». Саме «на місто» (sur la ville) — на черепичні крівлі, на бляшані підвіконня, на дерева… І власне тому, що дощить тихо, навіть солодко (doucement), поет відчуває безпричинну — солодку, а водночас болісну — млість, нудьгу (lanugeur), яка «пронизує серце»…

Тут, у загадці, — злива, лат. pluvia. Її епітети: темна, холодна, похмура, проливна, стрімголова, розлога, гримотлива, гулка, шумлива, дзвінка (щось протилежне до Верленової млості). Лат. «ruina» — від дієслова «ruere», ринути; дощ — падає, зливний дощ — рине (звідси «ринва»); це дієслово — останній, найвищий ступінь інтенсивної, навальної дії. Вістря загадки — в останньому рядку, в дієсловах excepit — recepit: одна й ця ж сама затока (лат. «sinus» означає також «лоно») і добула, тобто вивела на світ Божий дощову воду — і прийняла її. В перекладі цю гру слів, отже, й чіткість вислову втрачено. З цієї загадки бачимо, що античні знали про колове обертання води у природі.

Дощі, падаючи і про-падаючи (проходячи крізь повітря і крізь земні пласти), все ж не пропадають — дають ріст усьому живому, як це у Лукреція: «От пропадають дощі, коли батько-етер позахмарний / Стрімко жене їх униз — у лоно землі материнське. / Вруниться сходами поле зате, зеленіють дерева / Пишним гіллям, розростаються, пишним обтяжені плодом». Недарма «земля — на зливу спрагла» (Евріпід). Франко мовби уточнює: «прагне земля плодотворної зливи…»

Затяжна злива — це сльота; в Галичині ще казали «плюта» (лат. plutor — даритель дощу). Немає нічого сумнішого, аніж ненастанний, густий дощ на селі, коли пора збирати врожай. «Було таке, що з поля жодного снопа ніхто не привіз», — переказують старі люди. Село від такої сльоти, безнадійної, непроглядної, наче чорніє, бо за вікном не просто дощить, не просто йде дощ — «ідуть дощі…» Тут або словами Горація втішатись: «Non semper imbres…» (Не вік сльоті буть…), або нашим, для всіх випадків підхожим: «Так завше не буде»…