Сто загадок Симфосія

XXV. Mus. Миша

Mus

Миша

«Миша» латинською мовою — іменник чоловічого роду, тому й міг стати родинним ім’ям знаного своїми героїчними вчинками римського консула Публія Деція Муса, який під час війни з латинами (340 р. до P. X.) задля перемоги пожертвував собою — посвятив себе підземним богам… Можна й продовжити філологічну нитку тієї загадки: забуваємо, скажімо, що російське «мускул» — від латинського musculus (мышка, мышца). Та й наше «миша» і латинське mus (як «мушка» й «musca» з попередньої загадки) — етимологічно споріднені слова. Загадка акцентує контраст, що для античних був чи не найдієвішим важелем сміху: миша, щось маленьке, лякливе, крадійкувате, — і римський консул, символ поваги, мужності й високої гідності…

Чого тільки не написано, чого не сказано про ту мишу, мишку — сіреньку, маленьку, в будь-яку щілинку здатну пролізти й сидіти там тихо, поки голод не вижене? А поза ніркою, шукаючи поживи, вона — кваплива, прудка, боязка: будь-чого й будь-кого лякається. Втім, той «будь-хто» (є такі серед людей) може тієї мишки злякатися більше, аніж сама мишка — його: настільки швидко й нечутно гасає вона по хаті. І все ж вона, що й акцентує загадка, — передусім крадійка: етимологічно назва «миша» виводиться від давньоіндійського дієслова «красти»…

Отож, скільки не написано й не сказано про мишу, навіть про її хвостик, а все ж найцікавіше про неї — той же Горацій, вплівши у свою сатиру (шосту із другої книги) оповідку про дві миші — вбогу, але шпаровиту (до своєї шпарки все тягне), сільську, і пихату, вередливу — міську. Чим закінчилися їхні взаємні гостини, яке враження справило на сільську мишу місто, про це — кінцівка сатири: «Ні, не життя мені тут! Прощавай! Волію безпечно / У своїй нірці сільській кукіль собі гризти спокійно». У тих словах — голос самого Горація, епікурейця, що мусив час од часу покидати миле йому, дозвільне село задля клопітних справ у метушливому Римі…