Lagena
Mater erat Tellus, genitor est ipse Prometheus;
Auriculaeque regunt geminatae ventre cavato;
Dum misere cecidi, divisit me mea mater.
Амфора
Мати моя — Земля. Прометей кмітливий — мій батько.
Мов у боки я взялась обома руками, огрядна.
А необачно впаду — б’є на кусні мене моя мати.
Tellus (грец. Ge, Gaia) — Земля, велика матір усього живого (Юпітер — батько). Франкове «Земле, моя всеплодющая мати…» можна б ілюструвати центральною різьбою на спорудженому за Августа великому вівтарі Миру (Ara Pacis): богиня, увінчана квітами, під вуаллю (покровом), що спадає аж до стіп, сидить, підтримуючи двох діток, які подають їй плоди; біля ніг богині — лежить бик і пасеться овечка; довкола — різні плодоносні рослини. В одному з найбагатших кварталів Риму (Каріни) поблизу Есквілінського пагорба був споруджений у вигляді ротонди храм богині Теллюс… Прометей, за переказом, викрав у Юпітера вогонь, отже, став батьком амфори, загалом усіх виробів з глини, адже вони, щоб народитися, мусять, як і черепиця, пройти крізь вогонь…
Із другого рядка, у перекладі, проступає образ опасистої жінки (lagena, глек, — жіночого роду), що взялася руками (в оригіналі — вуха) в боки. У віках загубилася «жіноча» назва глиняного посуду (на зразок «макітра»), жіночість зате яскраво увиразнена у формах, які засвідчують пошану до жінки — дарительки життя, матері, берегині.
Земля, коли її «дитя» падає на неї, б'є його на шматки. Але — й дбайливо береже в собі. З-поза тисячоліть виглянуло на світло денне безліч виробів із глини — пам’яток античної і трипільської культури. Виглянуло, щоби промовити до нас теплотою своїх форм, своїх барв; зображення на античних амфорах — віконця у давноминулі часи… Загадкові узори на наших глиняних виробах, посланцях прадавніх часів, — теж віконця, але у світ ще не звіданий; стежка у той світ — нескінченна. Дослухаючись до голосу римської посудини, згадуємо слова й нашого глека:
З землі робився,
На кружалі крутився,
На огні пікся,
На базарі бував,
Людей годував.
Як упав — то й пропав,
Ніхто й не поховав.
Не завжди «як упав — то й пропав»: умільці-дротярі, склавши черепки розбитого глека, вбирали його в таку майстерну дротяну «сорочку», що міг у ній «годувати людей» іще не один рік. Недарма кажуть у народі: «з файної миски — й черепки файні»…