Сто загадок Симфосія

LXXV. Calx. Вапно

Calx

Вапно

Вапно йде мовби «проти природи речей», тому й стало предметом загадки. І невипадково сусідує з каменем: використовують його передусім у будівництві. Про зв’язок каменя з вапном — Лукрецій: «…Тіл є чимало, / Що із одним лише тілом якимсь можуть цупко злучатись. / Передусім лиш вапном, як відомо, скріпляють каміння» (VI, 1156—1158). Вапном римляни позначали фінішну лінію у перегонах на колісницях. Звідси прислів'я: Ad calcem pervenire — Сягнути мети…

Перше, чим вирізняється вапно, — його білість. Воно не просто біле — сяйливо біле; таку білість передає латинський прикметник candidus: calx candida (calx — жіночого роду). У нас — це білість українських хат, що визирають із зелені садків: «Хатки біленькі виглядають, / Мов діти в білих сорочках» (Т. Шевченко). Такій білості товаришує тихість. Ті два прикметники, тихий, білий, у різних формах найчастіше акцентовані у «Кобзарі». Згадаймо ще раз І. Буніна («Белый цвет»): «…и чувствуют лишь дети, / Какая тишина и радость в белом цвете».

Хто б захотів, у добірному товаристві, душею якого Горацій, помандрувати з Риму до Брундізію (нині Бриндізі), мав би прочитати п’яту з першої книги Горацієвих сатир (її так і називають «подорож до Брундізію») — і справді став би одним із товариства, настільки живо описав ту подорож поет. Дещо з побаченого й почутого з часом, може, й забулося б, — та не білі «здалеку сяючі» на обрії гористі вапняки, на яких розташувався Анксур, місто при Аппієвій дорозі. Така вже магія білого кольору, що його дарує вапно, надто під палким південним сонцем, а ще коли та білість — на обрії, куди час од часу позирає мандрівець.