Сто загадок Симфосія

XCVIII. Echo. Exo

Echo

Exo

Є декілька версій міфу про німфу Ехо, яка уособлює відлуння, що його чути у горах та лісах. За однією з них красуня Ехо, що прекрасно грала на сопілці, відкинула пристрасну любов лісового бога Пана, теж сопілкаря. Розгніваний Пан наслав на неї пастухів, затьмаривши їм розум. Вони зловили Ехо, пошматували її тіло і розкидали його по всій околиці. Але з волі Муз не загинув голос їх улюбленої вихованки: Ехо, чий голос разом із тілом прийняла Земля, відгукується, наслідуючи, як і колись, із сопілкою, голоси людей і птахів, грайливо повторює будь-які звуки…

За іншою версією, Ехо закохалася в Нарциса, але той не відповів їй взаємністю. Ехо, страждаючи, так висохла, що від неї залишився тільки її голос… Був іще міф про те, як Гера, ревнуючи свого чоловіка Зевса, розшукувала його в горах серед німф, але говірлива Ехо заважала богині. За це Гера відібрала їй мову; відтоді Ехо повторює лише закінчення почутих слів. Подібно — у т. зв. «зміїних віршах», загалом у двовіршах (елегійних дистихах), де початок гекзаметра відлунює наприкінці пентаметра, як-от: «Будить луну раз у раз, озиваючись десь у печерах, / Мукання із пасовищ, будить луну раз у раз».

Відлуння — то наче тінь голосу. Відсутність тіні — то пустеля для ока; відсутність відлуння — така ж пустеля для вуха, для душі. Людина в постійному очікуванні відлуння. Навіть у відкритому морі, коли берег далеко: «Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!» Навіть у Космосі. Бо відлуння — це мовби доторк до межі, це повернення. «Мене жахає мовчання тих неосяжних просторів» (Паскаль про Космос). Саме мовчання, яким повниться простір, де немає, куди б не податися, жодних меж… Декілька збірок перекладів Г. Кочура — під однаковою назвою: «Відлуння». У тій назві — глибокий сенс перекладу, загалом життя: відлуння єднає людей у духовному просторі…