Сто загадок Симфосія

LVII. Clavus caligarius. Черевичний цвях

Clavus caligarius

Черевичний цвях

Отож позабивані в підошву цвяхи ходять головами донизу — свого роду «антиподи» до тих, які хизуються залізними чи мідними, позолоченими чи посрібленими головками на різних речах — меблях, скринях, скриньках. Ті поблискують собі, а ті, на підошвах, наче у військовий ряд вишикувані, гупають своїми головами, самим тім'ям, залишають по собі сліди усюди, де лиш ступав римський легіонер: від африканського континенту — аж до Ultimos Britannos (крайніх британів); від Арменії — й до Іберії (Іспанія)…

Ще з дитинства залишився в пам’яті образ сільського шевця — саме завдяки цвяхам: тримав їх, головками назовні, в устах; брав по одному, прикладав гострим кінцем до каблука (у підошви, кількома рядами, вбивали дерев’яні кілочки); вправний удар молотком — і цвях, по саму головку, уже в каблуці — обцасі, а далі, коли черевик чи чобіт уже на нозі, звикає до своєї долі — ходити головою донизу. І не тільки ходити — товкти, гупати, коли хтось вирішив дати лиха закаблукам…

«Що ж я усе про мале?» — сказали б римляни (Sed quid parva loąuor?). Щó там черевичний цвях — світ став на голову й так нині ходить — на голові… Уже античні осмикували тих, хто проти «природного порядку речей», скажімо, спить удень, а вночі — галасує: «Тож, коли ти вже такий, що ночі днями вважаєш, — / Між антиподів живи, звідки прийшов — туди йди!» (з пізньолатинської поезії).