Сто загадок Симфосія

LIII. Vitis. Виноградна лоза

Vitis

Виноградна лоза

Виноградній лозі в античних поетів — особлива шана (саме їй присвячує Вергілій значну частину другої книги своїх «Георгік»), а для селянина-виноградаря — особлива турбота; потім — пісня: «Впоравши вже свій останній рядок, виноградар співає» (з цієї ж поеми Вергілія). Про «священну», присвячену Вакхові виноградну лозу, — й Горацій у своїй оді до поета Вара (1, 18), зазначаючи й чому така їй шана: «Варе, тільки її, Вакха лозу, першу з дерев сади / Біля Кáтіла стін в землю пухку, де колись Тібурн жив. / Бо для тих, хто не п’є — біди одні приготував той бог. / Тільки в парі з вином — більше ніяк — не одженеш гризот»…

«…тягнусь до заміжжя» — виноградна лоза зазвичай пнулася по стовбуру дерева, переважно в’яза — «побиралася» з ним (тут вона «тягнеться» до заміжжя у прямому й переносному значенні)… В оригіналі акцентоване анафорою (повторенням на початку кожного рядка) дієслово nolo (не хочу), що в перекладі годі відтворити.

Сонцелюбний виноград, останній із розкішних дарів осені, береже у своїх гронах щедре літнє тепло, жадібно ловить — останнє, осіннє: «Осінь прерізні плоди подає, а десь високо все ще / Гроно солодке вбирає теплінь на скельнім осонні» (Вергілій, «Георгіки», II, 522—523). Але це — вже прощальна, а тому й особливо солодка сонячна ласка — «у теплі дні збирання винограду…» (М. Рильський).

Ще руські князі, знаємо з історичних джерел, плекали на львівських пагорбах свої виноградники (винниці) й мали з них до ста бочок власного вина. Було й привізне, солодке, — з Кандії (венеційська назва Криту), що мало назву мальмазія чи мальвазія. Та це було колись…