Сто загадок Симфосія - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Андрій Содомора (XLVI. Viola. Фіалка) #48

XLVI. Viola. Фіалка

Viola

Magna quidem non sum, sed inest mihi maxima virtus;

Spiritus est magnus, quamvis sim corpore parvo;

Nec mihi tegmen habet noxam nec culpa ruborem.

Фіалка

Я, хай дрібна, могутню, проте, снагу в собі чую:

Дух є великий в мені, хоча тілом я невеличка.

Шкоди не спричиню, від переступу не червонію.

* * *

Після троянди, для контрасту, — фіалка: червоне — й фіолетове; два протилежні кінці спектра. Там — пристрасть; тут — таїна фіолетового кольору, цнотливість тихої, боязкої і безборонної («шкоди не спричиню»), меланхолійної квітки… Кожного вона попровадить у лишень йому відомий, лиш йому належний, світ… Для мене за тим тихим, як і сама квітка, словом, — «viola», фіалка, — звернене до півдня обривисте узбіччя сільського цвинтаря; попри нього, наче яром, — дорога.

Тільки-но дихне весною — те стрімке, вже зазеленіле, узбіччя (галицькою говіркою — шкарп) береться ніжним фіолетом: фіалки цвітуть!.. Радіють весні своєю, де більше смутку, аніж веселості, радістю — поважною, стриманою: там, за тим шкарпом, — ті, для кого всі їхні весни уже збулися; там — ніде ні душí, а лиш дýші; там — тихість… Скільки б недослухався до тієї найчуттєвішої фіалкової струни (італ. «viola» — і фіалка, й скрипка) — не вловлюю нічого, окрім щемкого доторку до серця; і не вдається піти далі: стежка обривається десь у фіолетовому надвечір’ї, за його порогом…