Сто загадок Симфосія - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Андрій Содомора (XXVII. Cornix. Ворона) #29

XXVII. Cornix. Ворона

Cornix

Vivo novem vitas, si me non Graecia fallit.

Atraque sum semper nullo conpulsa dolore;

Et non irascens ultro convitia dico.

Ворона

Дев’ять віків я на світі живу, якщо вірити грекам.

Чорна постійно, хоча для журби не маю причини.

Гніву нема, а зустрінеться хто — неприязно крикну.

* * *

Ворона — чорна, і до тієї чорноти наче й голос допасований: вона каркає. Вона — й накликає (накаркує) чи то затяжні дощі, чи інші якісь лиха (ворону, що живе начебто аж до тисячі років, й античні вважали віщункою). Отож нічого доброго ні барвою своєю, ні голосом ворона не наворожила собі: чорне — то чорне; каркання — то каркання. Сумні думки навіває той колір і той голос — ворони, ворона, крука. Найсумніші, мабуть, — у співаній в Галичині пісні «Чорний кольор» (переклад з польської С. Руданського), надто — у її кінцівці: «І при гробі не заплаче / Ніхто в чужині, / Хіба чорний крук закряче, / Чорна хмаронька заплаче / Дощем по мені…»

Ворони обсідають безлисте осіннє дерево (дивні чорні плоди — як їх бачить сучасна російська поетка: «Осени блюстители, листьев заместители»). Рясною зграєю падають на свіжозорану ріллю: чорне — до чорного; падають — і пропадають у тій чорноті. Знявши галас, злітають над припорошеною першим снігом землею: чорні — сахаються білого… Зайнявши півнеба, чорною стягою, мов у сповільненому кадрі, тягнуться кудись на ночівлю — ген, де пригасає, багряніє, попеліє на заході розлоге вогнище дня…